Останній день Шевченка: як помер поет і який вірш написав за 10 днів до смерті

Автор: Ольга Левкун 

10 березня 1861 року в Санкт-Петербурзі, наступного дня після свого 47-річчя, помер Тарас Шевченко. В останні місяці життя поет тяжко хворів і скаржився на сильний біль у грудях, який уже не давав йому навіть говорити. ​​Матеріал підготовлено на основі опрацьованих наукових матеріалів, зокрема досліджень, опублікованих у журналі “Слово і Час” Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

За десять днів до смерті Шевченко написав свій останній вірш, глибоко філософський текст, сповнений роздумів про втому, дорогу у вічність, пам’ять, славу і Україну, яку він проніс у серці до останнього подиху.

 

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать.

Втомилися і підтоптались,

І розуму таки набрались,

То й буде з нас! Ходімо спать,

Ходімо в хату спочивать...

Весела хата, щоб ти знала!..

Ой не йдімо, не ходімо,

Рано, друже, рано —

Походимо, посидимо —

На сей світ поглянем...

Поглянемо, моя доле...

Бач, який широкий,

Та високий, та веселий,

Ясний та глибокий...

Походимо ж, моя зоре...

Зійдемо на гору,

Спочинемо, а тим часом

Твої сестри-зорі

Безвічнії попід небом

Попливуть, засяють.

Підождемо ж, моя сестро,

Дружино святая!

Та нескверними устами

Помолимось Богу,

Та й рушимо тихесенько

В далеку дорогу —

Над Летою бездонною

Та каламутною.

Благослови мене, друже,

Славою святою.

А поки те, та се, та оне...

Ходімо просто-навпростець

До Ескулапа на ралець —

Чи не одурить він Харона

І Парку-пряху?.. І тойді,

Поки б химерив мудрий дід,

Творили б, лежа, епопею,

Парили б скрізь понад землею,

Та все б гекзаметри плели,

Та на горище б однесли

Мишам на снідання. А потім

Співали б прозу, та по нотах,

А не як-небудь... Друже мій,

О мій сопутниче святий!

Поки огонь не захолонув,

Ходімо лучче до Харона —

Через Лету бездонную

Та каламутную

Перепливем, перенесем

І славу святую —

Молодую безвічную.

Або цур їй, друже,

І без неї обійдуся —

Та як буду здужать,

То над самим Флегетоном

Або над Стіксом, у раю,

Неначе над Дніпром широким,

В гаю — предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насажу,

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посажу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах —

І веселенько заспіваєм...

 

За свідченнями сучасників, останню ніч Тарас Григорович провів майже без сну: сидів на ліжку, спираючись руками, то запалював, то гасив свічку, але не кликав тих, хто був поруч унизу. Близько п’ятої години ранку він випив склянку чаю і побажав спуститися до майстерні. Зійшовши вниз, Шевченко охнув, упав, і близько пів на шосту його не стало.

Спочатку поета поховали на Смоленському кладовищі в Санкт-Петербурзі. Однак уже в травні 1861 року, відповідно до його “Заповіту”, прах Шевченка перепоховали в Україні - на Чернечій горі біля Канева, яка згодом стала одним із головних місць національної пам’яті українців.

Останнім твором поета став вірш “Чи не покинуть нам, небого…”, написаний за десять днів до смерті. У ньому Шевченко говорить про втому, спокій і дорогу “на той світ”, звертається до образів античної міфології - Лети, Харона та Стіксу, але водночас повертається думками до Дніпра, України, “веселих селищ в гаях” і мрії про тиху хатину над рікою.

Літературознавці неодноразово звертали увагу на те, що цей текст став своєрідним підсумком пізнього Шевченка - з поєднанням античних мотивів, християнської образності, особистої втоми та незгасної любові до України.

Зокрема, дослідниці Ніна Чамата та Валерія Смілянська у науковій статті зазначають, що адресатом поезії є не реальна жінка, як іноді припускають, а символічний образ Музи - натхненниці поета.

“Побудований на апострофі твір об’єктом звернення має поетову Музу - помічницю, натхненницю й порадницю митця”, - зазначають дослідниці (журнал “Слово і Час”, Інститут літератури ім. Тараса Шевченка НАН України).

У фінальних рядках поет, навіть говорячи про смерть і перехід у вічність, знову повертається до найважливішого для себе образу - України як простору пам’яті, краси і внутрішньої свободи.

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 року. Він став не лише основоположником нової української літератури, а й одним із головних символів української національної ідентичності. Його смерть 10 березня щороку є однією з ключових дат шевченківського календаря пам’яті.

Як повідомлялося, у київському архіві показали документ про народження Тараса Шевченка.