Заступник міністра освіти Курбатов: Science.City має з’явитися в Україні
Інтерв'ю заступника міністра освіти і науки України Дениса Курбатова агентству "Інтерфакс-Україна"
Текст: Єгор Шуміхін
Яка кількість науковців сьогодні працює в Україні, і як співвідноситься наш показник дослідників на душу населення порівняно з країнами Європи?
Треба розрізняти дві великі групи дослідників, які на сьогодні можна виокремити в Україні: це наукові працівники, які працюють в академічному середовищі, і науково-педагогічні працівники, які працюють в університетах. Якщо брати першу групу, то це орієнтовно 25 тис. осіб, а разом із науково-педагогічними працівниками - приблизно до 80 тис. дослідників, які здійснюють наукову діяльність.
Якщо порівнювати за кількістю на тисячу населення, то показники є доволі різними, оскільки існують різні методики обчислення. Але в будь-якому разі ми належимо до країн із найменшою кількістю дослідників на тисячу населення. Зниження цього показника тривало з 90-х років до початку повномасштабної війни. Наразі ми дещо стабілізувалися, однак над цим потрібно працювати. Я переконаний, що перебудова економіки України на економіку доданої вартості змінить цю ситуацію.
За рахунок чого вдалося стабілізувати ситуацію зі скороченням кількості науковців?
Першочергово все ж таки змінився погляд економіки та бізнесу на дослідників, особливо у мілітарній сфері. У нас з’явилося багато компаній, яким стала потрібна наука та відповідні дослідження. Суттєво зріс попит на інженерів і фахівців природничих наук, і люди, які мали такі знання, більшою мірою повернулися до приватного сектору.
Безумовно, важливим чинником стало й те, що держава забезпечила 100% бронювання для осіб, які мають науковий ступінь і працюють у науці та вищій школі. Це також допомогло певною мірою стабілізувати ситуацію.
До речі, у вищій освіті була проблема, що її використовували для ухилення від мобілізації. Чи використовують для цього науку?
Якщо аспірантуру вважати частиною науки, то в нас були роки, особливо на початку повномасштабної війни, коли її справді почали використовувати як один із способів ухилення. Наразі ми змінили цю ситуацію: запровадили додаткові іспити та перевірки, і ця хвиля суттєво зменшилася — ми майже повернулися до довоєнного рівня. Гарантувати, що 100% людей у науці не працевлаштовані з метою ухилення, я не можу, але якщо такі випадки і трапляються, то це дуже невеликий відсоток.
Чи правдиво буде сказати, що тенденція до старіння української науки зберігається?
Я думаю, ця тенденція зберігається, адже ми не можемо як сфера випадати із загального контексту. Якщо населення в цілому старіє, то, очевидно, всі сектори, зокрема й науковий, також не молодшають.
Водночас ми вже робимо кроки для того, щоб більше молоді обирало науку. Зокрема, вже цього року ми запускаємо великий пілотний проєкт - проєктну аспірантуру. У його межах суттєво збільшуємо аспірантські стипендії, вперше передбачаємо фінансування дисертаційних досліджень (на матеріали, відрядження та реактиви), забезпечуємо зацікавленість наукового керівника, а також формуємо тематику досліджень відповідно до потреб країни.
Який сьогодні віковий баланс по групах у науці?
Я думаю, що найбільшою є група віком від 40 до 60 років, за нею йде група 60+, а найменшою є група до 40 років.
Чи останній рік, зокрема, у зв'язку із бронюванням і новими підходами, які започатковуються, видно поступ у збільшенні динаміки приходу молоді в науку?
Я думаю, що так. Ми моніторимо університети за кількістю молодих учених, які в них працюють. Ми навіть запровадили цей показник як один із критеріїв у формулі фінансування - частку молодих учених. Цей підхід працює вже третій рік. Наприклад, один з університетів у Дніпрі збільшив кількість молодих учених зі 100 до 160 осіб лише за останні два роки - це значне зростання. І такі приклади не поодинокі.
Згідно з доповіддю ЮНЕСКО за 2024 рік, у результаті агресії РФ 6,3% науковців були змушені емігрувати до інших країн. Тобто війна відчутно вплинула на кількість дослідників в Україні?
Безумовно. Війна загалом вплинула на чисельність населення України. Ми моніторимо цю ситуацію і можемо орієнтовно говорити про 15–20% людей, які припинили займатися дослідженнями в Україні. З них близько 8% - це ті, хто виїхав, а інші змінили професію. Це суттєві втрати.
Водночас я завжди наголошую, що 80–85% учених усе одно залишаються і працюють в Україні, попри всі умови, які, безумовно, не сприяють цій діяльності.
Якщо говорити відверто, чи існує шанс повернути тих науковців, які переїхали за кордон і займаються там наукою?
Головним чинником повернення, і не лише науковців, є безпека. Поки це питання не буде вирішено, говорити з будь-якої трибуни про те, що ми щось зробимо і люди точно до нас повернуться, було б перебільшенням.
З іншого боку, думати над цим потрібно вже зараз, і в нас є певний план, як, принаймні, встановити чіткі, тривалі й сталі зв’язки з ними, що стане першим кроком до повернення. Адже якщо ми спалимо мости, то жодного повернення не буде.
Чув думку, що однією із найбільших проблем в українській науці, звичайно, крім недостатнього фінансування, є те, що немає зрозумілої траєкторії для людей, які отримують наукову освіту, що в Україні не існує поняття кар'єри науковця як такої. Ви вважаєте ця теза відповідає дійсності?
На мій погляд, відповідає. Тому що ми дуже часто не звертали уваги на необхідність розбудови цієї кар’єри. Наприклад, у нашому законодавстві взагалі не існувало такого поняття, як постдокторантура, яка є поширеною у всьому світі. Коли ти захистив дисертацію і начебто вже маєш науковий ступінь, але ще не є настільки досвідченим ученим, як ті, хто пропрацював 20–30 років після захисту.
У світі для таких дослідників передбачена певна форма підтримки - постдокторантура, тобто етап професійного розвитку після захисту. В Україні ж часто трапляється, що після захисту людина з різних причин починає заробляти навіть менше, ніж під час аспірантури. Очевидно, це не сприяє розвитку наукової кар’єри.
Тому ми розробили зміни до закону "Про наукову і науково-технічну діяльність", погодили з усіма необхідними стейкхолдерами, і завдяки підтримці залу Верховної Ради ми їх прийняли. У цих змінах уперше в історії України запроваджено це поняття. Закон уже підписаний президентом, і це дасть змогу регуляторам, зокрема міністерству, створювати спеціальні постдокторальні програми.
Якщо винести за дужки міграцію через війну, український науковець сильно затребуваний за кордоном чи ні? Його хантять?
Очевидно. Більшою мірою так, адже справжній український науковець - це глобальний науковець, бо наука взагалі є глобальною. Якщо він якісно працює в природничій або технічній сфері, в біології, суспільних чи гуманітарних науках, використовує для написання дисертацій праці з усього світу, англомовну літературу та інтегрований у низку проєктів, зокрема європейських програм Horizon, то очевидно, що це вже готова людина для продовження своїх досліджень у будь-яких лабораторіях світу.
Як приклад, у нас у CERN - найбільшому фізичному експерименті світу на Великому адронному колайдері - щороку працює до 200 українських учених. І вони, скажімо, користуються хорошою репутацією.
Очевидно, що Європа також не може похвалитися молодшанням свого населення та високим рівнем зацікавленості людей у науці. Тому залучення вчених, зокрема з України, які ментально є європейською нацією та знають мову, безумовно дуже цікаве для європейських інституцій.
А сам український науковець прагне більше до Європи чи, наприклад, в США?
По-різному. Але за статистикою найбільші країни, куди переїхали українські вчені, — це Німеччина та Польща, тобто, все-таки, Європа.
Що відбувається з гендерним балансом в українській науці на сьогодні?
Насправді, це є критерієм євроінтеграції: ми моніторимо ситуацію і маємо прагнути до балансу 50%. Очевидно, що тут потрібно враховувати різні фактори, адже існують різні сфери. Наприклад, зараз важче знайти дівчат у фізичну лабораторію та важче знайти хлопців у гуманітарну. Так склалося, хоча ці баланси поступово вирівнюються. До речі, у великих класичних університетах співвідношення майже 50 на 50. Насправді дівчата досягають значних успіхів у науці загалом і в точних науках зокрема, тому я тут не бачу великої проблеми.
Щодо керівного складу проблема глибша — тут ми відстаємо. В університетах зростає кількість ректорок, проте в академічній сфері досі дуже мало директорок, які очолюють наукові установи. Це консервативна сфера, яку потрібно змінювати.
Цього року ми відновили вибори в наукових установах, оскільки вони були заморожені у 2022 році. Наразі завершилося громадське обговорення принципів проведення виборів, і ми хочемо впровадити певні KPI та програмні й стратегічні заходи, щоб вибір керівництва був орієнтований на майбутнє, а не лише на минулі досягнення, хоча останні також важливі.
Яка на сьогодні середня заробітна плата науковця в Україні? Скільки отримують молоді дослідники?
Середня заробітна плата в сфері становить приблизно 15–18 тис. грн. На жаль, є й менші оклади, хоча я вважаю, що навіть середній показник надто низький. Водночас є й суттєво вищі зарплати, адже деякі люди працюють із залученням зовнішнього фінансування, грантових проєктів Європейського Союзу та коштів бізнесу. Молодий спеціаліст, який тільки починає кар’єру в науці, отримує приблизно 10–12 тис. грн.
Від початку року науково-педагогічним працівникам в університетах заклали збільшення зарплати на 30% і з вересня відбудеться зростання ще на 20%. Чому немає такого підвищення в наукових установах?
Те підвищення, про яке ви говорите, стосується всіх і не є диверсифікованим.
Ми пішли дещо іншим шляхом і в наукових установах впровадили базове фінансування за результатами атестації. Це додаткові 3 млрд грн на науку, які ми розподіляємо не просто за кількістю працівників чи розміром установи, а саме за успіхами та результатами, отриманими в процесі атестації. Завдяки цьому зростання зарплати для найкращих працівників може сягати до 10 тис. грн на місяць. Це перший крок.
Також у нас була зустріч із прем’єркою та президентом, на якій обговорювали, що за результатами першого кварталу ми проаналізуємо цю модель і плануємо вийти на збільшення загальної рамки на 30% + 20% у цьому році. Сподіваємося на підтримку й у парламенті. Тобто ми хочемо підняти загальну базу до 50%, водночас додаткова частина, яка надійшла через атестації, також залишиться.
До травня ми підготуємо пропозицію щодо необхідних коштів на реалізацію моделі +30/20, наприклад, із 1 червня або 1 липня. Я дуже сподіваюся, що нам це вдасться незважаючи на непросту ситуацію з фінансами країни зараз.
Таке трошки риторичне питання: чи виконуються в Україні норми закону "Про наукову і науково-технічну діяльність", якими передбачено, що частка фінансування наукової і науково-технічної діяльності повинна бути не меншою ніж 1,7% ВВП, а до 2025 року цей показник взагалі мав збільшитися до 3%?
Раніше цього ніде не виконували. Зараз у деяких програмах ми починаємо орієнтуватися на цю цифру.
Наприклад, у нас є конкурс державного замовлення на науково-технічну продукцію. Це перший конкурс, де ми перебудували саму механіку з підходу bottom-up: раніше ти просто приходив із тим, чим займався все життя, подавав цю тематику, тебе оцінювали, і далі ти виконував проєкт, але результати не завжди мали впровадження. Зараз десять міністерств формують для науковців і тему, і технічне завдання, і вони вже приходять із рішенням цього ТЗ. Ми в десять разів збільшили фінансування одного проєкту - 10 млн грн на два роки - і заклали норму до 35 тис. грн заробітної плати для його наукових працівників.
Яка на сьогодні структура фінансування науки в розрізі бізнесу і держави?
У всьому світі понад 50% фінансування науки надходить від бізнесу. Наприклад, у Німеччині цей показник може сягати 60-70%. Усі технологічно розвинені країни мають подібну структуру фінансування, де значну частку забезпечує бізнес через R&D (Research and Development), адже економіка має відповідну структуру — і саме до цього ми зараз прагнемо.
У нашій сфері таких преференцій наразі немає. Ми взагалі працюємо без жодної моделі державної підтримки залучення коштів бізнесу в науку. У нас високі податки, казначейські рахунки, форма бюджетних установ і закупівлі тільки через "Прозоро" — усе дуже зарегульовано. Бізнес це не мотивує, тому він неохоче фінансує університети та наукові установи. Частина коштів іде до ФОПів та громадських організацій, що теж добре, але це значно послаблює потенціал розвитку університетів.
Тому у нас є великий проєкт Science.City, спрямований на створення правових і фіскальних умов для залучення позабюджетних коштів. Це передбачає зміни до чотирьох законів. Наразі ми вперлися в Міністерство фінансів, оскільки вони вважають, що зараз не можна знижувати податки. Водночас я переконаний, що якщо ми будуємо інноваційну економіку, не створити для неї преференції теж неправильно. IT-сектор має свій режим - Дія.City, Defense-сектор має свій режим - Defense.City, і Science.City має з’явитися в Україні.
Ми зараз вивчаємо можливий компенсаційний механізм і шукаємо способи компенсувати науці певні податки через різні державні програми. Цю ініціативу потрібно довести до кінця - без неї ніяка наука не запрацює. Якщо ми не змінимо підхід, не дерегулюємо процеси та не дозволимо більш швидко реалізовувати фінансування, ризикуємо ще більше відкотитися назад. Тому цей проєкт точно має бути прийнято. Ми робимо все, щоб це відбулося вже цього року.
У парламенті вже внесений проєкт закону про інновації, який проголосований у першому читанні, а також законопроєкт про пріоритети в науці та інноваціях, теж проголосований у першому читанні. Цей третій закон має йти пакетом із попередніми двома. Зараз парламент очікує на нього, підключаються різні групи, щоб пришвидшити погодження та ухвалення на уряді. Ми робимо максимум, щоб усі три закони були прийняті цього року, адже вони суттєво змінять розвиток науки.
Тобто ваше очікування – прийняти в цьому році, щоб Science.City запрацювало з наступного?
Саме так.
Чи потребують реформування Національна академія наук і галузеві академії?
Насправді я хотів би сказати, що ні. Проте очевидно, що все має змінюватися та трансформуватися. Немає сфер, створених із самого початку ідеальними. Ми знаємо, що лише в Росії "Буханку" роблять із 60-х років одразу ідеальною і не змінюють ніяк (жартома). Це дуже чутлива сфера - наприклад тут багато майна і багато зацікавлених людей, які прагнуть впливати на нього. Тому всі зміни потрібно робити дуже обережно та виважено.
Але ми, насправді, робимо кроки. В атестації брали участь усі наукові інституції країни, тож певний поступ уже є.
Чи потрібна реформа самих академічних середовищ і президій? На мою думку, повторюся, нічого ідеального не існує. Такий процес треба проводити обережно, залучаючи саму спільноту, адже там є багато людей, які мислять прогресивно. Але робити це треба обов’язково - саме для розвитку.
Для мене найбільший критерій - кількість молоді. Якщо її немає в установі, підприємстві чи бізнесі, це означає відсутність розвитку. Якщо в академіях наукову діяльність здійснює дуже мала кількість молодих людей з різних причин, це сигнал, що щось потрібно змінювати, бо з часом ситуація може деградувати. А цього дуже не хотілося б.
Тобто, ви навряд будете робити щось більш радикальне?
Треба відверто сказати: а що вважати радикальним? Колись одна з країн ЄС з 1 січня просто припинила фінансування своєї академії, фактично перевівши її у статус громадської організації з дорадчими функціями. Інститути ж перепідпорядкували їх профільному міністерству.
Чи доцільно зараз робити щось подібне під час війни? Чи є у нас відповідне міністерство науки і технологій, яке в змозі підхопити і забезпечити якісне адміністрування сотень інституцій? Чи не втратимо від цього більше, ніж отримаємо? Я не знаю.
Все ж таки ми рухаємося доволі революційно через системну еволюцію самих інститутів, кардинальну зміну механізму їх фінансування, критеріальну оцінку окремих вчених. Ми зараз створюємо Національну систему дослідників України, яка також стане певною додатковою системою визначення і підтримки кращих вчених.
Тому я вважаю, що ми не замовчуємо цю тему, але глобального кардинального, або політичного рішення наразі я не бачу. Ми не можемо просто припинити розвиток установ, яким понад 100 років, і які принесли Україні багато позитивних рішень та технологій, маючи при цьому значну історію. Проте трансформувати їх точно треба - і ми це робимо.
До 1 вересня 2026 року необхідно вжити заходів щодо забезпечення подальшого функціонування державних наукових установ, які не пройшли атестацію. Що міністерство планує робити зі своїми?
Міністерство не має установ, які не пройшли атестацію, окрім Інститут модернізації змісту освіти, який уже реорганізовано. Але це не означає, що всі наші установи ідеальні. Це просто показує, що ми ще до результатів атестації пішли в процес реформування.
У нас було десять наукових установ, дуже різних - від Інституту українознавства до Миколаївської астрономічної обсерваторії. Є навіть свій заповідник. Ефективно управляти цими установами з боку міністерства, в 30 людей, які займаються науковою політикою, було б фікцією.
Тому ми розпочали реорганізацію та дали кожній установі право вибору свого шляху. Наприклад, Миколаївська астрономічна обсерваторія обрала приєднатися до Національної академії та стати єдиним кластером разом із Головною астрономічною обсерваторією. Ми передали їм фінансування, зберегли майно та повністю колектив. Інститут українознавства, який колись виник як окрема установа із структури КНУ ім. Тараса Шевченка, обрав шлях повернення до університету, що посилило його потенціал. Тому я вважаю, що з іншими установами теж все буде добре.
Головна умова, яку ми ставимо: збереження людей, збереження майна, збереження фінансування та перетворення цих інституцій на більш ефективні структури.
Я говорив із засновниками деяких наукових установ, і здається вони не мають бажання йти через реорганізацію і обєʼднання. Все йде до того, що вони будуть просто на такому ж залишковому фінансуванні їх тримати. Як глобально працювати з усіма цими науковими установами?
Це, безумовно, їхня справа - ми не є засновниками неатестованих установ. Проте мені здається, що так не вийде. По перше це вже прописано в законодавстві. Також зараз вони будуть бюджетувати наступний рік через Міністерство фінансів, і я не думаю, що цю ситуацію вдасться тягнути довго. Вчені мають отримати можливості для розвитку, а це можливо лише в спроможній та потужнішій установі.
Державну атестацію не пройшли Луганський природний заповідник і Український степовий природний заповідник, які є частково окупованими, а частково в зоні бойових дій. Наскільки це справедливо до таких установ, чиї обʼєкти наукової діяльності знаходиться в окупації?
Це правильне питання, але ми маємо на нього відповідь. Коли ми розробляли методику атестації, ми вивчали світовий досвід: по-перше, європейський - Велика Британія, Польща, Німеччина; по-друге, враховували наші національні особливості. Були думки відкласти атестацію на після війни, але війна триває вже п’ятий рік, і на скільки ще можна відкладати реформи в країні? Вирішили не відкладати, бо немає чіткого бачення, коли вона може завершитися.
Ми погодилися проводити реформу з урахуванням специфіки. Усі прифронтові, прикордонні та переміщені університети й наукові установи мають збільшувальний коефіцієнт від 5% до 15% до всіх показників. Крім того, введено коефіцієнт руйнування або втрати майна до 30%.
Якщо відкрити карту результатів атестацій, можна побачити, що багато установ категорії "А" і "Б" зосереджені у прифронтовому поясі. Тому ця специфіка була врахована.
Нещодавно Міносвіти анонсувало на 2026 рік створення Агенції прикладних досліджень і Морського центру досліджень. Розкажіть про ці проєкти детальніше, на яких вони етапах?
Вони перебувають на різних етапах.
Конкурс державного-приватного партнерства в R&D вже майже на завершальному. Ми перебудували низку конкурсів під державне замовлення, але наразі не маємо жодного конкурсу під замовлення бізнесу. Тобто замовлення бізнесу існують, і певний відсоток коштів у науці надходить від приватного сектору, проте системних програм немає. Це перший конкурс державного-приватного партнерства в R&D, де ми будемо збирати запити технологічного бізнесу. Бізнес формуватиме технічні завдання, держава забезпечить співфінансування, а вчені працюватимуть над конкретними проєктами, потрібними ринку.
На фінансування десяти таких проєктів наразі закладено 100 млн грн. В подальшому, цим має займатися Агенція прикладних досліджень, яка об'єднає бізнес і науку та знайде правовий режим, щоб все запрацювало.
І коли ця Агенція запрацює?
Ми плануємо завершити нормативну базу в квітні. Приблизно з травня розпочнемо відбір людей. Конкурс проходитиме паралельно, поки ми його підхопимо з боку міністерства. Ми точно проведемо його цього року, після чого сформуємо команду та запустимо Агенцію, яка буде методично займатися цим процесом.
Морський центр досліджень - це ще одна наша важлива ініціатива. Зараз маємо ситуацію, коли через окупацію Криму, Азовського і частково Чорноморського узбережжя ми втратили багато наукових установ, які займалися науковими проблемами морів. Залишилися лише інститут в Одесі та, безумовно, Національний антарктичний науковий центр. Проте фактично дослідженнями морів в Україні ніхто серйозно не займається.
Ми розпочали створення єдиного національного дослідницького морського центру, подібного до тих, що існують у Данії чи Німеччині. Плануємо об’єднати Національний антарктичний науковий центр та Український науковий центр екології моря в Одесі , а також в подальшому долучити і інші профільні інститути. Паралельно шукаємо фінансування, і з наступного року центр має запрацювати як національна платформа для досліджень Чорного, Середземного моря та Світового океану. Звісно, для цього потрібні ресурси, але морями потрібно серйозно займатися.
У нас вже є рішення уряду по Українському центру екології моря. У них, до речі, є доволі свіже дослідницьке судно. Там треба зробити невеличкий ремонт, але це буде базою і стартом роботи Центру.
Закон "Про академічну доброчесність" вступить в силу із серпня 2026 року. Серед антиплагіаторської спільноти я бачив критику щодо цього закону. На їх думку, він вірогідно не працюватиме. Як ви вважаєте, закон виконує свою функцію?
Це безумовно значний крок уперед, адже раніше подібного закону не було. Проте погоджуюся, що з імплементацією деяких норм можуть виникнути проблеми. Чому? Бо в законі прописано, з якого року чи моменту вони можуть застосовуватися. Виходить, що все, що було до цього, начебто й не існувало, хоча насправді проблем теж вистачає.
Я взагалі дуже скептично ставлюся до ідеї, що будь-яким законом можна сказати: "Потяг, стій, раз-два". Якщо ми виховали частину покоління людей, для яких недоброчесність стала варіантом норми, законом це не змінити.
Змінити ситуацію можна лише через підходи до виховання нових поколінь. Ми можемо впливати лише на окремі підтверджені точкові випадки.
Наприклад, минулого року ми позбавили ступенів 10 людей, які мають рішення комітету з етики НАЗЯВО про підтверджений плагіат, тоді як позаминулого року їх було нуль. Чи 10 людей на тисячі - це щось значне? Ні, але це має значний виховний ефект. Чи почали більше звертати увагу на це спецради та університети? Так. Ця політика буде продовжуватися.
Проте сказати, що ми вже маємо супер критичну масу людей, для яких академічна доброчесність - це тверда норма, поки не можна. Над цим ще потрібно працювати. Я вважаю, що це і є наша мета та ціль.
Чи будете ви ініціювати якісь додаткові зміни, уточнення, покращення в той закон?
Навіть не чекаючи на цей закон, ми вже багато де в політиках прописали вимоги щодо доброчесності. Це стосується, зокрема, зміни порядку фахових видань. Ми вперше запровадили Комісію з етики публікацій, яка працюватиме за нормами відповідного Міжнародного комітету з етики публікацій. У законодавство ми ввели поняття "хижацькі видання" - це журнали, які провокують недоброчесність, можуть за гроші продавати місце для статті, продавати цитування або самі публікації. Ми вже почали з цим боротися.
Закон, безумовно, допоможе, але я хочу підкреслити: не можна очікувати, що будь-яким нормативним актом ми кардинально змінимо ситуацію з доброчесністю.
Чи погодитеся ви з тезою, що "не може бути викладачем не науковець, інакше він буде розповідати застарілі знання"?
Враховуючи те, що я відповідаю за науку та інновації, маю сказати: викладачем має бути науковець. Але давайте уточнимо - викладачем може бути й не науковець, проте науково-педагогічним або науковим працівником повинен бути саме науковець.
До речі, міністерство і запровадило це розрізнення між науково-педагогічними та педагогічними працівниками. Річ у тім, що роками ми бачили таку ситуацію: є класний лектор, який чудово читає пари, подобається студентам, до нього йдуть студенти, але наукою займається слабко. А є людина, яка має багато грантів, відкрила нову теорію, але замкнулася в собі і не може зацікавити студентів - тобто є поганим викладачем. Ми хочемо розділити ці функції. На кафедрі можуть бути люди, які краще викладають, і ті, які краще займаються наукою. Відповідно, їхнє наукове та педагогічне навантаження має бути різним.
Які, на вашу думку, сьогодні найбільш перспективні напрями наукових досліджень загалом, і чим краще всього займатися в Україні, зважаючи на всю цю специфіку, яку ми обговорили під час інттервʼю?
Насправді це дуже важливе питання. Якщо подивитися на закон про пріоритети в науці та підзаконні акти, які вже прийняті, кількість наукових напрямів перевищує 540+. Коли в країні понад 540 пріоритетів, можна вважати, що пріоритетів взагалі немає.
Новий закон, який уже проголосований у першому читанні, змінює цю парадигму. Ми розвели процеси: базове фінансування за атестацією дозволяє робити наукову роботу в межах академічної свободи, а конкурсне фінансування буде спрямовуватися за новими пріоритетами, яких буде близько 15.
Тому десь за рік відповідь на ваше питання буде. Але за моїми відчуттями, це точно Military-tech інженерія, це точно Biotech, це точно штучний інтелект, можливо, матеріалознавство. Точно покаже спеціальний форсайт, який наразі в процесі запуску.
Назвіть декілька українських наукових проєктів останніх років, які, на вашу думку, зробили значний внесок у світову науку, але незаслуженно отримали мало публічної уваги?
До прикладу, медаллю Філдса (її часто називають Нобелівською премією для математиків) володіли українець і українка. Перший - харківʼянин Володимир Дрінфельд отримав її ще в 1990 році, а друга - це кандидатка фізико-математичних наук Марина В’язовська, яка у 2022 році стала лауреаткою за розв’язання задачі про пакування куль. Це найвища нагорода у світовій науці в галузі математики. Про це знають дуже мало, бо математики, як правило, досить не публічні люди. Але це величезне досягнення світового масштабу і надзвичайно крута історія!
Також мало хто знає, що в адронному колайдері є українські детектори, які вирощуються в Харкові, в Інституті сцинтиляційних матеріалів. Цей інститут і досі постачає обладнання для найбільшого світового експерименту.
Багато таких прикладів. Про них можна знімати окремі фільми. До речі, дуже круто, що минулого року в нас вийшов перший фільм про науку і природу – "Антарктида". Він привернув велику увагу дітей та суспільства до цієї теми.
Але мушу зізнатися: популяризація науки - це справжній виклик. Якщо подивитися на стратегічний план роботи міністерства, то це мабуть єдине, чим ми ще не встигли системно зайнятися. Просто ще не вистачило часу.
