Перспектива укладення миру. Чи є вона?
Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”
Світ, що втомився від війни, все частіше питає: коли настане мир в Україні? Але мир – це не просто момент припинення вогню. Це нова архітектура безпеки, де перемагає не слабший, а той, хто не втратив суб’єктності. Чи зможе Україна зберегти своє право на голос у грі великих? І чи дозволить нова геополітична реальність досягти миру без капітуляції?
Цей матеріал – спроба подивитися на перспективу миру не через призму емоцій, а через обʼєктивну логіку реальної політики. Без ілюзій. Без бажаного. Лише те, що справді можливе.
Що означає мир у сучасному контексті?
Це не лише припинення бойових дій. Це – нова конфігурація безпеки, яка гарантує збереження суб’єктності України, її обороноздатність, економічну життєздатність і зовнішньополітичний курс. І це неможливо досягти суто двосторонньою домовленістю з hосією – потрібен щонайменше допуск або згода таких гравців як США, ЄС, Китай.
Отже, справжній мир – це не угода, це нова система безпеки, гарантій і впливу.
Хто є ключовими акторами і які їхні інтереси?
Україна. Має не лише публічно озвучені цілі, як-от деокупація, міжнародні гарантії, покарання агресора, а й критичні неформалізовані інтереси: уникнути втрати доступу до Чорного моря, зберегти армію, захистити оборонну промисловість, і – найважливіше – мінімізувати втрати.
Росія. Її мета – не лише контроль над частиною територій, а й геополітичний розворот України, підрив єдності Заходу, використання Трампа як інструменту виходу з санкційного тиску, руйнування ідеї суверенної України як частини європейського порядку безпеки, залучення США як посередника у торгівлі з ЄС.
США. Сьогодні – це зовсім не той Вашингтон, що був у 2022–2023 роках. Нове керівництво зосереджене на Китаї та Тайвані. Вся оборонна стратегія Пентагону нині – це стримування Пекіна. Європейський театр – другорядний. Україна сприймається не як союзник, а як елемент торгу з Москвою. США прагнуть вигоди, і не планують довготривалих витрат. Національний інтерес: уникнення війни на два фронти, збереження контролю в Індо-Тихоокеанському регіоні, стримування Китаю, при цьому мінімізація витрат у Європі.
Європейський Союз. ЄС розділений. Частина країн чітко усвідомлює загрозу з боку РФ (Польща, Балтія, Франція, Німеччина, Скандинавія), інші – радше осторонь. Амбіція стратегічної автономії – це не ініціатива Брюсселя, а реакція на поведінку США. Тому ця думка ще має вкоренитися, пройти бюрократію і потім вже підуть пагони. Національний інтерес: недопущення агресії Росії, безпечне сусідство, зменшення залежності від США в обороні.
Китай. Пекін – мовчазний, але активний гравець. Він не хоче перемоги Заходу, але й не хоче хаосу. Його пропозиції щодо миротворчої операції – це спосіб нав’язати себе як посередника, зберігаючи лояльність до Москви. Національний інтерес: ослаблення США, перетягування ЄС на свій бік, недопущення розвалу РФ, геоекономічна перевага, або контрольований конфлікт, або його припинення завдяки Пекіну.
Де інтереси збігаються, а де – конфліктують?
Збігаються вони дуже обмежено:
• всі хочуть уникнути прямого зіткнення НАТО з РФ;
• ніхто не зацікавлений у повному колапсі Росії;
• ЄС та США не хочуть прямого фронту з РФ в Європі.
Але конфліктів – набагато більше:
• Росія й Україна мають несумісні цілі;
• США хочуть угоди з РФ, а не перемоги України;
• Китай хоче нав’язати мир у власному форматі;
• ЄС не має спільної позиції, що відкриває двері для хаотичних рішень. Хоча курс на стратегічну автономію вони все ж взяли.
Які сценарії найбільш вірогідні найближчим часом?
Перший – інерційний. Війна триває, США скорочують допомогу, ЄС – навпаки – активізується через коаліцію рішучих. РФ намагається досягти прориву на фронті до моменту, коли тягти з перемир’ям стане вкрай загрозливо.
Другий – примус до компромісу. Вашингтон домовляється з Москвою напряму. Київ опиняється під тиском погодитись на статус-кво. Це – найнебезпечніший сценарій з погляду суб’єктності України.
Третій – розворот США проти РФ. Трамп змінює тон щодо Кремля – через внутрішній тиск або через те, що Путін «затягує» угоду. У такому разі Вашингтон може відновити часткову підтримку України як інструмент тиску на Москву.
Четвертий – європейська ініціатива. Франція, Польща, Балтія формують оборонний союз. Виробництво зброї зростає. США не заважають, але й не допомагають.
П’ятий – китайська формула. Китай пропонує «нейтральну миротворчість». Росія погоджується, США не протидіють. Україна опиняється перед геополітичним шантажем.
4 і 5 сценарії радше є варіантами розвитку подій за умови реалізації першого сценарію.
Так, перспектива миру існує. Але це буде не український мир, не західний, і не китайський. Це буде нова геополітична реальність, яка формується прямо зараз. Завдання України – не втратити у ній голос, право на слово, і право на силу.
І тому головне – не допустити втрати суб’єктності. Бо тільки суб’єкт може домовлятись, усі інші – погоджуються.