Релокація стає частиною стратегії розвитку українських підприємств, її юридичні аспекти в українському законодавстві не визначені – юристи
Релокація стає невід’ємною частиною стратегії розвитку українських підприємств, але юридичні аспекти цього процесу в українському законодавстві не визначені, зазначили опитані агентством "Інтерфакс-Україна" юристи.
"Сьогодні підприємці не обмежуються розмовами, а масово впроваджують такі плани (релокації – ІФ-У), бо війна диктує правила - диверсифікувати ризики, захищати активи від руйнувань і шукати стабільніші ринки для зростання. За спостереженнями за клієнтами ми можемо стверджувати про понад 10% компаній, які повністю перемістили операції за кордон, а близько 45% розширились в Європі", - розказав керуючий партнер юридичної компанії "Муренко, Курявий і Партнери" Нікіта Муренко.
Він зазначив, що "бізнес вкладає в юридичні консультації, щоб прискорити адаптацію, від маленьких стартапів, які переїжджають з ідеями, до компаній з десятками співробітників".
"Найдинамічніший сектор - IT та високотехнологічні галузі: тут понад 70% компаній організували релокацію персоналу (хоча б часткову). IT-індустрія часто перша на старті, організовуючи віддалені хаби чи повне переміщення офісів, як у випадках з fintech-стартапами, що мігрують цілими командами. За ними крокують виробничі підприємства, де близько 60% компаній розглядають переїзд або розширення через експортні обмеження та логістичні бар'єри. Ресторани, салони краси та рітейл складають до 25% нових підприємств у Європі, де власники шукають нові ринки, щоб не втратити клієнтів, перетворюючи та адаптуючи українську модель на Європу", - сказав він.
Загалом, за словами Муренка, "релокація еволюціонувала від тимчасової міри до стратегії зростання".
"Загалом спостерігаємо, що релокація це уже не випадковий вибір, а холодний розрахунок, наприклад логістика коштує менше або регулятори лояльніші (як у Балтії з швидким відкриттям рахунків), і де команда інтегрується без стресу. Але ключ - аналіз локального законодавства: від трудових норм до екологічних стандартів, бо інакше сюрпризи у вигляді штрафів чи затримок з'їдають усі переваги", - сказав він.
Коментуючи механізми переведення співробітників, Муренко зазначив, що "в ЄС основний інструмент - схема тимчасового захисту, продовжена до 2027 року, яка відкриває "зелений коридор" для українців". Втім інколи компанії звертаються за допомогою в оформлені EU Blue Card або digital nomad візи, наприклад, на Кіпрі - для фрілансерів, або в Чехії для tech-спеців з гнучким графіком, "де можна жити як цифровий кочівник без жорстких вимог".
При цьому Муренко зазначив і "підводні камені" з боку українського законодавства", зокрема, валютний контроль від НБУ, податкові пастки у вигляді нових правил CFC (КІК - контрольовані іноземні компанії), які з 2025 вимагають звітувати про закордонні активи, з відповідним податком в Україні плюс репатріаційний податок.
"Права працівників - окрема історія. Релокація не може порушувати трудовий кодекс, інакше загрожують позови. І окрема проблема регуляція інтелектуальної власності, оскільки патенти чи торгові марки мусять реєструватися в новій країні", - сказав він.
Муренко також звернув увагу і на "неюридичні аспекти" релокації. Зокрема, "малий і середній бізнес у режимі консервації - скорочує витрати, але планує закордонне розширення", виклики у країнах-реципієнтах, наприклад, як бюрократія чи конкуренція у Німеччині, адаптація до нових культур, психологічний аспект.
Зі свого боку, керуюча партнерка GLS Law Company Ольга Черевко зазначила, що динаміка релокації суттєво змінилася порівняно з початком повномасштабного вторгнення: "зараз бізнес шукає сталі інструменти міжнародної присутності, податкової оптимізації, а також способи збереження команди та операційної ефективності".
За її спостереженнями, у плані релокації найбільш активні на сьогодні — IT-сектор, логістика, дистрибуція, аграрні компанії, а також виробництва з високою доданою вартістю (електроніка, меблі, легка промисловість).
"Часто йдеться не лише про повну релокацію, а про створення міжнародного хабу, окремої компанії в ЄС, яка бере на себе функції контрактного партнера, експорту чи управління інтелектуальною власністю", - сказала вона.
Черевко зазначила, що географія релокації змінюється залежно від цілей. Для виробництва ключові напрямки Польща, Словаччина, Румунія, Литва та Туреччина. ІТ і сервісні компанії часто обирають Кіпр, Португалію, Іспанію, Естонію чи ОАЕ.
"Щодо переведення співробітників, існує кілька моделей: аутстафінг, відкриття локальних компаній з наймом на місці, або використання міжнародних сервісів типу EOR (Employer of Record). Водночас масове офіційне переведення працівників із збереженням юридичного зв’язку з українською компанією залишається складним через обмеження валютного контролю, режим воєнного стану, вимоги до мобілізації та подвійного оподаткування", - сказала вона.
Серед "підводних каменів" українського законодавства юрист назвала, зокрема, відсутність спеціального режиму оподаткування при релокації активів, а також юридичні обмеження на вивезення обладнання з ознаками подвійного призначення, складність перереєстрації контрактів та збереження ланцюга постачання і ризики щодо виникнення постійного представництва або зобов’язань за правилами КІК.
"Окремо варто наголосити на питанні податкового резидентства — як власника бізнесу, так і ключових співробітників. Часто українські підприємці реєструють компанію за кордоном, але самі залишаються податковими резидентами України або інших країн, де фактично проживають. Це створює серйозні ризики", - сказала вона.
На думку юриста, "найгірший сценарій релокації — юрисдикція одна, команда в іншій, власник — в третій, і жоден з цих аспектів не узгоджений з податкової точки зору".
"Ми рекомендуємо підходити до релокації не як до "реєстрації фірми за кордоном", а як до комплексного процесу трансформації моделі бізнесу. Тільки так можна уникнути податкових та юридичних пасток і створити справді ефективну міжнародну структуру", - підкреслила Черевко.
Зі свого боку, партнер юридичної фірми Syrota Dzis Melnyk&Partners Анатолій Киселов зазначив, що в питанні релокації "логістика задає напрям".
"Українським компаніям довелося одночасно вирішувати три задачі: зберегти збут, мінімізувати логістичний ризик і знайти податково-правове "вікно", у яке можна швидко пролізти з людьми й капіталом. Відповідь виявилася багатошаровою: різні галузі розселилися по різних "екосистемах" Європи й за океаном", - сказав він.
За словами Киселова, "виробникам потрібне "добове плече", тому вони ставлять цехи у найближчих до України країнах із плоским CIT 10–19%" — Польщі, Словаччині, Румунії. Цифрові команди та креатив йдуть туди, де швидко відкривають рахунок і дешево захищають IP: естонське e-Residency, ірландські 12,5% CIT і кіпрський чи нідерландський IP-box залишають їм більшу частку роялті. Для венчурного капіталу й холдингів вибір падає на юрисдикції зі судами common-law: Вайомінг, Делавер або вільні зони ОАЕ, де "одноденна" реєстрація поєднується з сильним захистом активів. Перемагає "матричний" підхід: R&D лишається вдома, виробництво — поруч, а права на ІР та інвесткошти зберігаються у low-tax хабі.
"Так бізнес розкладає ризики й залишається гнучким незалежно від чергових потрясінь", - сказав він.