Баренд Лейтс, колишній речник президента Європейської Ради, став волонтером в Україні: Нам небайдужа Україна
Інтерв'ю з Барендом Лейтсом, колишнім речником президента Європейської Ради, радником колишнього прем'єр-міністра Бельгії Александра Де Кроо, який зараз є гуманітарним волонтером в Україні, інформаційному агентству "Інтерфакс-Україна"
Текст: Ірина Сомер
Чому ви вирішили стати волонтером в Україні і чому обрали організацію FinEst Volunteers, зареєстровану у Фінляндії?
Коли я побачив руїни в Бородянці та братське поховання в Бучі, я пообіцяв собі, що не залишатимуся пасивним спостерігачем. Мене глибоко вразила ця несправедливість. Україна не просто бореться за власну свободу. Вона захищає Європу. Нашу демократію. Нашу гідність.
Я обрав FinEst Volunteers через їхній тихий, послідовний вплив. Це низова ініціатива з Фінляндії та Естонії, яка об'єднує людей з усього світу. Я прибув наприкінці липня і залишуся майже на чотири тижні.
Кожен день різний, але завжди насичений. Ми часто починаємо з плетіння камуфляжних сіток, а потім переходимо до пакування речей: одягу чи ліків, гігієнічних наборів. Інколи ми проводимо уроки англійської мови, допомагаємо в притулку для тварин або просто проводимо час, спілкуючись з місцевими жителями. Ми спимо в спільних кімнатах, їмо просту їжу та продовжуємо рухатися вперед, бо потреба ніколи не припиняється.
Як ваша родина та друзі відреагували на це рішення? Не всі зрозуміли. Дехто навіть назвав його безглуздим.
Моя родина знає, що коли я щось вирішив, то це серйозно. І я вірю, що це варте кожної хвилини. Насправді, я зараз переконаний у цьому більше, ніж коли приїхав. Я приїхав, щоб показати, що нам все ще небайдужі люди, незважаючи на війну на виснаження, незважаючи на нескінченні атаки дронів. Я глибоко захоплююся стійкістю українського народу. Вони заслуговують на нашу солідарність.
Чи знайшли ви друзів? Якщо так, то хто вони?
Безумовно. Волонтерство швидко об'єднує людей. Є Назар, молодий чоловік з Рівне, якому за двадцять, зі спокійним почуттям гумору та очима, повними невпевненості. Я бачив сльози в його очах, коли запитав про плани на майбутнє. Він хотів би продовжувати навчання, але відчуває тиск однолітків, щоб піти і воювати. Його історія глибоко зворушила мене. А ще є наша неймовірна координаторка, Тар'я. Вона винахідлива, рішуча та веде з душею та ясністю. Волонтери тут — це не просто колеги. Вони є частиною маленької родини опору.
Які у вас стосунки з місцевим населенням?
Ми знаходимося в маленькому селі поблизу Дубно. Спочатку була певна відстань; це зрозуміло. Це країна у стані війни. Але з часом люди відкриваються.
Одного разу молода жінка зупинила мене біля бібліотеки. Ми були там з невеликою групою волонтерів, по дорозі на мовний курс. Якраз коли я збирався зайти всередину, вона зупинила мене. «Ваш одяг вас видає», — каже вона. «Ви європеєць, чи не так?» Я на мить збентежився. Тут рідко звертаються до вас так прямо. Багато українців тримають дистанцію. Не через небажання, а з обережності. За словами нашої координаторки Тар'ї, багато хто замкнувся в собі, сподіваючись, що ця війна якось закінчиться сама собою. Розмови зазвичай відбуваються лише тоді, коли ви розмовляєте їхньою мовою.
«Я бельгієць», – відповідаю я. «Цього літа я волонтерю». Вона киває. Діти вже пройшли до бібліотеки, готові до заняття, і я зібрався піти за ними, але вона знову подивилася на мене і запитала вже іншим тоном. «Але тобі справді не байдуже?» Я хотів би вірити, що люди бачать, що ми не просто проходимо повз. Ми тут стільки, скільки будемо потрібні.
Яка ваша думка про українців, чим вони відрізняються від бельгійців??
Сміливі. Горді. У тому, як українці продовжують жити, є тиха гідність. Мене часто вражає те, як вони продовжують, відмовляючись здаватися. Ця сила — це більше, ніж виживання; це ідентичність. Вони будують майбутнє, стикаючись із руйнуванням. Це, для мене, героїзм.
У певному сенсі ми не такі вже й різні. Ми цінуємо мир, сім'ю та спільноту. Але тут ставки екзистенційні. Для бельгійців війна — це те, що ми бачимо по телевізору або читаємо в історичних книгах. В Україні це щоденна реальність. Кожен знає когось, хто загинув на полі бою. Кожен пов'язаний з передовою та мужнім опором.
Виходячи з вашого досвіду спілкування з українцями, чи бачите ви цю країну членом ЄС та НАТО?
Україна це Європа. Незважаючи на війну, країна проводить визначні реформи для інтеграції в Європейський Союз. Українці хочуть належати до європейського проекту миру та процвітання, і ми просто не можемо їх підвести. ЄС та НАТО – це союзи спільних цінностей. І Україна живе цими цінностями щодня.
Виходячи з вашого досвіду у світі політики, яких результатів ви очікуєте від оголошених переговорів між президентом Трампом і Путіним?
Тут мало хто відкрито говорить про війну, але є тихе занепокоєння, що міжнародна солідарність може згасати. Днями у центрі для ветеранів деякі солдати поділилися з нами своїми думками. Коли їх запитали, чи вірять вони, що Росія може оголосити припинення вогню, їхня відповідь була негайною: «Жодного шансу. Не зараз. Не за цього режиму». Ці переговори не будуть про мир. Вони будуть про владу.
Який настрій серед українців та волонтерів? Чому ви вважаєте те, що ви робите, важливим?
Люди втомилися, так. Але вони не здаються. Волонтери також це відчувають. Ми тут не для того, щоб рятувати становище. Ми тут, щоб допомогти, не очікуючи подяки. Це тиха революція. Волонтерство як опір. Нам все ще небайдуже. Ми все ще тут. І це, іноді, саме те, що найбільше потрібно.
Україна все ще є місцем, де вирішується майбутнє Європи. Якщо Україна програє цю війну, ми втратимо союзника. І, можливо, найбільший доказ того, що демократія не може захистити себе. Жорстока сила переможе. Ось чому зараз саме час залишитися. Щоб показати, що нам все ще небайдуже. Як волонтер, ви не вирішите війну. Але ви тут. Ви пакуєте коробки з медикаментами для солдатів на фронті. Ви навчаєте дітей, в'яжете метри камуфляжної сітки та втішаєте поранених собак у місцевому притулку. Іноді ви просто робите те, що потрібно зробити.
Я працюю з FinEst Volunteers, фінсько-естонською організацією, яка відправляє волонтерів працювати в Україну. Це люди різного віку, звідусіль. Ми маємо спільну мету з однодумцями з усієї Європи та за її межами. Американці, корейці та австралійці також приходять на допомогу. Нас об'єднує віра в те, що ця війна колись закінчиться, і що солідарність просто необхідна.
