Шаген "Сокол" Арутюнян. Один із тисяч вірмен, які боронять Україну
З першого дня великої війни він був там, де найгарячіше. Поки більшість ще приходила до тями, він посадив дружину до друзів — і пішов шукати, з ким воювати. Друзі обрали Правий сектор, але він пішов в «Азов». Для нього це було питання честі — приєднатися до еліти, до тих, хто завжди першим.
«Я хвилювався за дітей, які були в Ірпені з колишньою дружиною. Але глибоко всередині навіть радів — бо з’явилась можливість воювати з тими, кого ненавиджу.»
Шаген не просто бореться за Україну. Для нього ця війна — особиста. Він вірменин, і добре пам’ятає, як Росія століттями зраджувала його народ.
«Це не просто війна. Це моя особиста помста за вірмен, за всі покоління, які страждали від підлих імперських зрад.»
Він був у найгарячіших точках — Буча, Авдіївка, Бахмут, Часів Яр. Три рази був командиром групи розвідки, і кожного разу його підрозділ був першим за знищення техніки та живої сили ворога. Головна гордість — оборона Авдіївки. Три місяці безперервного пекла. Психіка багатьох не витримувала — когось вивозили з нервовими зривами, хтось лежить у психлікарнях. За три місяці він тричі оновлював склад групи.
«КАБи летіли кожні чотири хвилини. Доїхати до передка — 50 на 50. Вижити на ньому — ще 50 на 50. І ще раз — щоб повернутись назад. Але ми тримались.»
Його завдання — виявляти ворога, координувати артилерію, авіацію, FPV-дрони. У секторі Авдіївки його група була найкращою серед чотирьох бригад. Нещодавно надійшло повідомлення — буде державна нагорода за Авдіївку.
Він пам’ятає історії не тільки про героїзм, а й про несправедливість. Про те, як нагороди і звання отримують куми і «потрібні люди», а ті, хто реально воює — залишаються без визнання.
«Я за своїх пацанів стільки сварився. Нам казали “потім”, поки не починав піднімати шум. Але знаю одне — найгідніші часто не мають нічого.»
Після Бахмута він почав вивчати аеророзвідку і зібрав власний розвідувальний комплекс. На позиціях у Часовому Яру його дрон із першого вильоту полетів на 12 км — удвічі далі, ніж будь-який у бригаді. За місяць вони «вичистили» сектор так, що артилерія не встигала працювати по всіх цілях, які вони знаходили.
Із війни Шаген іноді повертається у відпустку. Але, як каже сам, душа не витримує мирного життя.
«Друзі, ресторани, родина — а всередині порожнеча. Радість зникла. Голова — на передку. Через кілька днів я знову їду. Бо тільки там я на своєму місці.»
Ця історія — одна з тисяч. В Україні сьогодні воюють сотні й сотні вірмен. Дехто — як прості бійці. Інші — як командири груп, інструктори, сапери, пілоти дронів. Вони не кричать про себе. Але саме їхня кров ллється поруч з українською.
Історія Шагена — це не виняток. Це — норма. Це — відповідь тим, хто досі ділить людей за паспортами. Це — спільна боротьба за свободу, честь і майбутнє.
