Андрій Ніколаєнко, народний депутат України, дипломат

 

У лінгвістиці є сталий вираз "дипломатичний переклад". Для багатьох дипломатів він означає не тільки вищий гатунок перекладацької діяльності, але й певну розшифровку сенсів, про які  світові лідери у своїх заявах на міжнародних зустрічах говорять, або ж  - про які  старанно мовчать.  Тож спробую, як фаховий дипломат, дати свій варіант перекладу того, що підсумки женевського саміту Байден-Путін означають саме для України.

Отже, з головного для нас:

1. Вашингтон ще раз підтвердив, що, як це не прикро для України, вона не є фокусом дипломатичних зусиль США у взаємовідносинах з Росією. Бо між цими державами є невирішені питання стратегічної стабільності, кібербезпеки, а вже після цього - врегулювання регіональних конфліктів. І навіть у цьому аспекті ще є проблеми Афганістану, Близького Сходу, іранська ядерна програма.

2. Росія вкотре продемонструвала небажання припиняти збройну агресію на Сході України та буде продовжувати наполягати на власній трактовці алгоритму Мінських угод.

3. США не готові робити ніяких справді рішучих кроків на підтримку України у конфлікті з Росією, на кшталт збройної підтримки з боку НАТО. І справа  - не тільки в Україні і у нашій нездоланній корупції, про яку напередодні, на саміті НАТО, нагадав Джо Байден, а насамперед у тому, що провокування серйозного протистояння з Росією не піде на користь ні США, ні їхнім союзникам у Європі. Бо форсування українською владою питання надання Україні ПДЧ вже й так викликає негативну реакцію у лідерів провідних країн Європи, а саме Німеччини та Франції.

4. Міжнародні санкції проти Росії вже не призведуть до припинення російсько-українського конфлікту, але точно продовжать завдавати вагомої шкоди економікам провідних країн світу, особливо під час пандемії. Тому санкційна політика вже навряд чи буде вирішальним важелем тиску на Росію.

5. Питання України в американсько-російських стосунках і надалі будуть обговорюватися через потенційні вимушені поступки сторін. Висхідні позиції для "торгів" з боку США - це насамперед надання Україні ПДЧ, і,  у майбутньому, вступ України в НАТО. І з цих «торгів», скоріше за все, вже зняте питання завершення будівництва “Північного потоку-2”. Цей порядок денний вичерпав свій ресурс для України.  Росія ж буде і надалі піднімати питання порушення в Україні прав російськомовного населення, питання невиконання Україною Мінських угод, питання можливої гуманітарної катастрофи із-за відмови України постачати воду населенню Криму, питання  свободи дій проросійських сил в Україні, небажання української влади вести переговори з окупаційними адміністраціями в так званих ЛДНР. Безперечно, РФ буде і надалі нагадувати про позаблоковість України, статус російської мови та деякі інші гуманітарні питання.

І зараз навіть не варто прогнозувати, як ці початкові переговорні позиції будуть коригуватися та розмінюватися:  велика, глобальна гра ледь-ледь починається. Про що і натякнув Байден на своїй прес-конференції.  

Що ж може стати найбільш осяжним можливим позитивом для України після саміту Байден-Путін?

Ним може стати  будь-яке послаблення агресивних настроїв РФ щодо нашої країни. Це стосується деескалації збройного протистояння на Донбасі, потенційного зменшення фінансової та ресурсної допомоги окупаційним адміністраціям ОРДЛО. Можливо,  хоча й з великими припущеннями, збільшиться ймовірність перегляду черговості виконання Мінських домовленостей у частині виведення незаконних збройних формувань з нашої території  і модальності проведення виборів на окупованих територіях.

І наразі це - все, що отримала чи може отримати у найближчій перспективі Україна від двосторонніх перемовин лідерів США та РФ.

Тому, на мій погляд, для нашої держави найбільш вірним треком розвитку подій є, як би це не  виглядало банальним, слідування, по-перше, деяким розумним порадам наших міжнародних партнерів, і по-друге - реалізація суто внутрішніх питань, які є виключно у компетенції влади.

Маю на увазі, наприклад, необхідність:

• досягти реально значних результатів у боротьбі з корупцією;
• провести справжню реформу судової гілки влади й припинити намагання вирішити питання у неконституційний спосіб;
• сформувати та реалізувати внутрішню політику, спрямовану на об'єднання суспільства;
• реалізувати україноцентричну економічну політику на засадах економічного націоналізму - звісно, з пошуком компромісів у питаннях міжнародних торговельних відносин України.

Ці "домашні завдання" вже давно висять у переліку невиконаних нашою країною. Тому владі навряд чи варто розслаблюватися у передчутті літніх канікул. Бо народ наймав владу на роботу зовсім не для релаксу.