Україна змінює Європу: (останній) шанс для Старого Світу
Микола Філонов громадський діяч, журналіст
Агресія РФ проти України, однією з цілей якої було й є знищення української ідентичності, змусило суспільство, а особливо її інтелектуальну частину вкотре замислитися: "А в чому ця ідентичність полягає"?
Найгарячіші голови пропонують повернутися до старого гасла – "Геть від Москви!" Але, як здається, дане гасло лише формою для реалізації стратегічної мети – всебічної інтеграції до Європи, а також всіх її політичних, економічних та військово-політичних інституцій. Зрештою, прагнення нашого суспільства до повороту на Захід від орієнтації на Схід було визначальним мотивом поведінки для нас і в момент вибору незалежності, і під час усіх Майданів.
Аргументи очевидні. На генетичному рівні в українців залишилися спогади, що зі Сходу ми отримували "московське ярмо", голодомори, репресії та злиденність доби "розвиненого соціалізму".
Натомість Захід, який після багатьох трагічних і кривавих історичних подій, зумів виробити привабливий формат комфортного життя для пересічної людини, був перспективною моделлю для громадян України. Простіше кажучи, у доленосних роках – 1991-му й 2014-му українці хотіли жити "так, як у Європі", а не "так, як в РФ".
Але наскільки сьогодні колективний Захід, а, особливо, Європа відповідають прагненням українців, у тому числі – на рівні цінностей?
Слід сказати, що в одному кремлівська пропаганда говорить правду – гегемонія Заходу, яка у різних формах тривала понад 500 років – добігає кінця. І її ментальна складова, яка й була основою благоустрою Європи, суттєво трансформувалася. Не помічати цих проблем – вводити самих себе в оману.
Європа, дійсно, слабшає. І буде слабшати далі, оскільки країни Сходу та Глобального Півдня поступово перебрали на себе індустріальне лідерство. А з часом можуть кинути – і швидше за все кинуть – виклик Заходу у політичній та культурній частині.
Причому політика "умиротворення демократією", як з’ясувалося, провалилася. У світі все більше тоталітарних та авторитарних режимів, для яких стан війни і терору є більш природнім, аніж прогрес та мирне співіснування. Для них Захід є основною ціллю, за рахунок якого новітні варвари намагатимуться й отримувати здобич, і задовольняти власні владні амбіції.
Додамо до цього проблеми демографічні, економічні, психологічні – і ми побачимо зовсім не ту Європу, яка зможе себе захистити у нинішньому столітті.
Згодом, актів і внутрішньої, й зовнішньої агресії буде тільки більше. Від погромних бунтів мігрантів, які не бажають вписуватися у матрицю "мультикультурності". До військових конфліктів, полум’я яких може спалахнути на багатьох фронтах.
Якщо дивитися в історичному масштабі, то лише з часом стане зрозуміло, що у 2022-му році Україна прийняла на себе тільки перший військовий удар по західному соціокультурному простору. І це певним чином стимулювало європейців згадати й про необхідність інвестицій в оборону, й про можливі напрямки нових атак.
Трагедія України змусила європейців на деякий прокинутися і по-новому подивитися на проблеми кібербезпеки. На вразливість суспільства перед деструктивною дезінформацією – від Кремля до ХАМАС. Зрештою, на власну незахищеність у контексті терористичних загроз.
Як не парадоксально, але повномасштабне вторгнення РФ в Україну сигналізувало багатьом європейцям, що якщо вони не зуміють перебудувати всю систему безпекової політики – то уже до кінця цього століття Європи як частини цивілізації Заходу не буде. Натомість виникне значна кількість деструктивних утворень різного ступеня радикальності.
Європа це вже проходила після розпаду Римської імперії. Тоді темні часи Середньовіччя розтягнулися майже на тисячоліття.
Але шанси на підготовку до належної відповіді на виклики ще є. І шляхом інтеграції України у загальну систему європейської безпеки. І методом широкого впровадження її ефективних практик захисту від зовнішніх і внутрішніх ворогів.
Демократія, право, толерантність, національний суверенітет і безпека – не взаємовиключні категорії, як це намагаються нав’язати європейцям для їхнього послаблення авторитарні пропагандисти через західних же правих і лівих популістів. Все це може гармонійно поєднуватися у рамках однієї моделі, де найвищою цінністю все одно залишатиметься людина. Допомога з боку ЄС і НАТО Україні – виграш часу для того, щоб реформувати цю модель та посилити власну обороноздатність.
Натомість залишення нашої країни наодинці з агресором лише відтермінує на невеликий час крах цієї частини Західного світу. Причому крах настільки катастрофічний, що Середньовіччя здаватиметься часом людяності та взаємоповаги.
Це чудово розуміють й у Кремлі, який сьогодні виступає в авангарді глобальної руйнівної хвилі, а тому усіма силами спробують нав’язати європейцям думку, що "все ще може бути так, як раніше". Слід лише припинити допомогу Україні – і настане мир.
Мир, дійсно, настане. Але дуже ненадовго. І те, що буде після нього, сподобається європейцям набагато менше, аніж нинішня ситуація з невеликими, порівняно зі стражданнями українського народу, економічними проблемами.
Вибір, зрештою, за європейським суспільством і політиками. Погодитися на чергову "Мюнхенську змову" та наблизити власний цивілізаційний колапс. Або підтримувати Україну стільки, скільки це буде необхідно.