Чи можлива в Україні диктатура?
Брат Капранов, засновник видавництва "Зелений пес", письменник, громадський діяч
Книжковий Арсенал став чистим лабораторним дослідом щодо цього. Це маленька модель світу, в якій організатори відіграють роль влади, видавці - політикуму, а відвідувачі - народу. Отже ситуація наступна: організатори стали на шлях сваволі, щиро вважаючи Арсенал своєю власністю, а себе - господарями всього і вся.
Вони нічтоже сумняшеся помикають видавцями: кому хочуть - відмовляють, кому хочуть - зменшують стенди, кому хочуть - дають майданчики для проведення заходів, кому хочуть - не дають. Цього року, наприклад, відмовили в участі Андрієві Кокотюсі, одному з найавторитетніших і найпопулярніших авторів України. Що не так у Кокотюсі? Він не подобається організаторам. А значить його на виставці не буде.
Ми теж не подобаємося організаторам, тому нам цього року дали тільки 4 метри виставкової площі. Там не вміщаються не лише книжки, але й продавці, тому мені довелося сидіти навпроти стенду на лавочці під колоною і там давати автографи. А для зустрічі з читачами нам запропонували вибір між 20-00, коли на виставці вже нікого, та 10-15, коли ще нікого (бо пускати починають о 10-00 через рамки, чергу і т.ін., про що трохи нижче). І це лише два приклади, а насправді явище тотальне, це вам підтвердять видавці.
Зате тим, кого організатори люблять, виділяють великі стенди, на яких невеликий асортимент книжок доводиться розкладати, як консерви на порожніх радянських вітринах - суцільними полицями.
Хто був на Арсеналі, не дасть збрехати - порожнього місця там не бракує, є навіть цілі порожні зали.
Але це ж невигідно? - зауважите ви, і матимете рацію. Однак справа в тому, що Арсенал - державна структура, тому вигода їх не хвилює. А що хвилює? Напевно, відчуття влади, іншої версії я не маю.
Видавці усе це терплять не перший рік, утім обмежуються обуренням у кулуарах, не виносячи свою позицію на публіку. Чому? Бо кожен тримається за те, що отримав цього року і боїться втратити його року наступного. Існує, звісно, Асоціація видавців, яка теоретично має захищати цехові інтереси, проте не захищає. Чому? Важко сказати, ми не входимо до цієї організації саме через те, що вона нічого не робить, а нічого не робити нам - дорого.
Зрозуміло, що така ситуація давно убила би фестиваль, якби не читачі. Читачі своєю активністю підсолоджують гірку правду і видавці, отримавши продажі та читацьку увагу, махають рукою - хай там як з організаторами, але ж врешті-решт люди прийшли, книжки купили, копійка в кишені дзвенить, настрій поліпшується. І навіть не хочеться згадувати, як проходив через рамки, де в тебе забирали ножиці й канцелярський ніж, без яких працювати на стенді неможливо, а пляшку води, яку ти ніс із собою, примушували відкоркувати і надпити (тут має бути багато знаків оклику). І все це при тому, що ти буквально вчора завіз на виставку машину книжок, які ніхто н перевіряв, і в ящиках та пачках міг занести ядерну бомбу та базуку. Не беруся знайти назву для такої "безпеки".
А що ж мають читачі? Велетенські черги на вхід. В мережі заведено захоплюватися цими чергами - от, мовляв, як українці люблять книжки. Але вони любили би книжки ніяк не менше, якби не витрачали годину на стояння перед входом. Навпаки - цю годину вони б витратили значно ефективніше всередині. Бо настоявшись і заморившись ще до початку, вони скорочують час, проведений на виставці. А ще ж є черги в туалети - про це вже писано-переписано, сказано-пересказано, але за 13 років організатори не зробили з цим НІЧОГО. Так само, як і з чергами на вхід. Ну і не забудьмо черги до двох-трьох яток з їжею і 4-5 з напоями.
Ви забули, що таке черги? То завітайте на Арсенал!
Чому ж читачі терплять усе це? Бо організатори дуже правильно працюють з піаром, і кожен відвідувач відчуває себе причетним до великої події, до культури, до престижу. А черга - вона ж і в опері є, і у філармонії. Не така, звісно, але потерпіти можна.
Ну і ми, письменники та видавці, не піднімаємо свій голос на захист читача, якого принижують організатори. Ми стоїмо у тих самих чергах, а потім виступаємо на майданчиках, збираючи собі аплодисменти, а організаторам - авторитет. І таким чином виправдовуємо їхню свавою та відверті невправності.
Так працює лабораторний дослід зі встановлення диктатури за згоди всіх учасників. І це в середовищі людей культурних, близьких до книжки та інтелектуальних. А тепер масштабуємо його до розмірів країни і отримуємо дієву модель.
Однак хто ж такі організатори виставки, і чи можна їх порівнювати із політичною владою? Не знаємо цих людей персонально. тому вдамося до аналогії.
Уявіть собі зерносховище, в якому живуть миші - насправді вони живуть у всіх зерносховищах. І одного чудового дня ці миші вирішують, що зерносховище - їхня власність та починають поводитися, як господарі. Мистецький Арсенал - державна власність, він належить усім нам - і видацям, і читачам, і навіть тим, хто не вміє читати. Але керує ним невеличка група людей, яка має повноваження від влади, тобто насправді від нас із вами, але не несе перед нами жодної відповідальності. В таких умовах легко відчути себе господарем – і справді, що ти йому зробиш, навіть якщо обуришся, а він тобі зробити може – вже наступного року залишишся без Арсеналу.
Так встановлюється диктатура мишей у зерносховищі. І так само встановлюється диктатура політичної влади в державі – коли суспільство погоджується терпіти очевидну несправедливість, очевидну некомпетентність заради маленьких бонусів – піару чи можливості заробляти свою копійку.
Звісно, є в суспільстві й ті, хто може назвати мишей мишами і не згоден терпіти диктатуру цих самих мишей. Такі собі Лускунчики. Головне, щоб їх знайшлося достатньо для протидії мишачій владі ефективних менеджерів. Тому плекайте лускунчиків у собі – для них буде багато роботи.