Уроки дружби. На що варто звернути увагу, якщо ваша дитина 1 вересня не сяде за шкільну парту

Сергій Чубуков, Голова наглядової ради благодійного фонду "Мирне Nebo Харкова"

1 вересня тисячі українських дітей вишикуються на шкільні лінійки, послухають урочисті промови й розійдуться по класах. А тисячі – увімкнуть ноутбуки та доєднаються до платформи онлайн-навчання. Зокрема, в моєму рідному Харкові.

Про те, що відсутність фізичного контакту з вчителем формує освітній розрив, вже сказано багато. Я хочу звернути увагу на іншу проблему.

Максиму з Харкова було більше 3 років, але він зовсім не розмовляв. Та й не дуже хотів ходити кудись, де треба розмовляти.

Його земляк Костя зустрів повномасштабне вторгнення у віці 4 років. І за перші два роки війни не просто втратив бажання спілкуватися, а й навіть став боятися розмов: коли бачив багато людей – не полишав мамину руку.

Мирон з Ізюмського району відмовлявся спілкуватися навіть перебуваючи в евакуації у відносно спокійній Вінниці. Хлопчик був замкненим, "забитим".

Це лише три приклади дуже небезпечного явища під назвою десоціалізація. Ковід і війна створили ціле покоління дітей, які більше 5 років майже не ходили до школи. А якщо дитині з Харкова зараз 5-6 років, з високою ймовірністю вона не бачила дитсадка ніколи в житті. Її світ – квартира, гаджети, мама.

Коли такі діти потрапляють у кімнату, де присутні 10-20 їхніх однолітків – вони просто не знають, що з цим робити! Вони ніколи  з таким не стикалися. Звісно, перша реакція – страх, відчуження, бажання закритися або навіть втекти.

Проблема в тому, що виявити таку проблему не завжди легко. Вдома, з батьками, дитина може виглядати цілком нормально: спілкуватися, цікавитися, сміятися. Симптоми проявляються, коли дитина нарешті потрапляє в соціум.

Саме тому я закликаю батьків "онлайн-школярів" шукати можливості для соціалізації своїх дітей. Одна з таких можливостей – хаби психосоціальної підтримки. Їх відкривають благодійні організації, як правило, за допомогою міжнародних донорів.

Зокрема, у нашого фонду працюють 5 таких хабів на Харківщині. Вони облаштовані в підвальних приміщеннях, тому не залежать від повітряних тривог. Хаби орієнтовані не на надолуження шкільної програми, а передусім на соціалізацію. Ми називаємо це – "повернути дитинство".

Вже згадані Максим, Костя та Мирон отримали допомогу саме в хабах. Це не було легким завданням: десоціалізовані діти майже ніколи не включаються в комунікацію "з пів оберту". Результат досягався завдяки наполегливій роботі психологів, логопедів, фасілітаторів (педагогів-організаторів). Потім – арт-терапія, настільні та рухливі ігри, уроки в ігровій формі.

Бували випадки, коли дитині дозволяли "підглядати" за заняттями в класі, але самій не брати участь в них. З часом вона починала звикати до присутності однолітків, а коли цікавість брала гору – поступово доєднувалася до ігор та майстер-класів.

Таких дітей доводилося навчати предметам, яких немає в шкільній програмі. Наприклад – дружбі. Адже дитина, замкнена в колі сім’ї, за визначенням не може навчитися дружити з однолітками – вона просто їх не бачить!

Туди, де хабів немає, можуть виїжджати мобільні бригади психосоціальної підтримки. В таку бригаду входять: психолог, соціальний працівник та логопед. Учасники бригади надають психологічну допомогу, проводять тренінги і арт-терапію, надають індивідуальні консультації – як дітям, так і їхнім батькам.

Якщо ви хочете зустрітися з такою бригадою, слідкуйте за соцмережами благодійних організацій. А також повідомляйте керівництво вашої громади про ваш запит – візити мобільних бригад залежать в тому числі від активності місцевої влади.

Я бажаю всім українським батькам мирного неба. І щиро сподіваюся, що 1 вересня наступного року мої поради втратять актуальність. Але до мирного життя потрібно готувати дитину вже зараз.