Дар'я Герасимчук: Сьогодні задача – забезпечити реалізацію усіх прав дитини під час повномасштабного вторгнення
Ексклюзивне інтерв'ю радниці – уповноваженої президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар'ї Герасимчук агентству "Інтерфакс-Україна"
Автор: Марія Колмакова
Які зараз основні напрямки роботи держави у сфері захисту прав дітей?
Звичайно, якщо ми говоримо про захист дітей, це завжди дуже великий, багатовимірний виклик, тому що діти мають вільно реалізовувати всі свої права в різних сферах життя.
Повномасштабне вторгнення принесло безліч нових викликів і забрало час на роздуми. У цих умовах робота з захисту дітей стає особливо важкою, бо найголовніше сьогодні — вберегти їхні життя.
Так, ми живемо у час повномасштабного вторгнення. Але навіть у цих умовах діти мають право вчитися, мріяти, розвиватися. Ми не можемо дозволити собі зупинитися. Ми маємо жити, діяти, розвивати нашу країну — попри біль, втрати й усі труднощі.
Тому сьогодні, як ніколи, наше завдання — зробити все, щоб кожна дитина могла реалізовувати свої права, навіть попри війну.
Друге, не менш важливе питання — це деінституціалізація. Йдеться про те, щоб забезпечити дітям можливість виховуватися в сімейному середовищі. Це стосується насамперед тих дітей, які нині перебувають у закладах інституційного догляду, — ми маємо створити для них умови, аби вони могли вийти з цих закладів і зростати в родинах.
І, власне, зробити так, аби наші батьки, наші родини мали достатньо компетенцій для того, щоб виховувати дитину. Не тільки компетенції, але й підтримки від держави.
Отже, якщо коротко підсумувати, я б сказала, що саме ці напрями є визначальними.
На чому зараз найбільше фокусуєтеся ви, як радниця-уповноважена президента з прав дитини і дитячої реабілітації?
Скажімо так, у мене не може бути інших пріоритетів, ніж ті, які визначає державна політика. Моє завдання — відстежувати її реалізацію. В Україні немає єдиного міністерства, що опікується виключно питаннями дітей, тому дитяча тематика охоплює роботу багатьох відомств.
Відтак, моя основна роль полягає в тому, щоб державна політика у сфері захисту прав дітей реалізовувалася послідовно й узгоджено у всіх міністерствах. Це, мабуть, і є моє головне завдання.
Тож мої пріоритети повністю збігаються з державними. Насамперед це деінституціалізація, посилення батьківських компетентностей і розвиток усіх державних сервісів — щоб родина з дитиною мала підтримку на кожному рівні: соціальному, освітньому, медичному й не лише.
А, на вашу думку, чи зараз в Україні достатня законодавча база для захисту прав дітей? Чи, можливо, плануються якісь зміни?
Звичайно, зміни відбуваються постійно. Ми не маємо ідеальної системи — як, зрештою, і жодна країна у світі. Ідеальних систем просто не існує, адже світ постійно змінюється, і ми маємо реагувати на зовнішні виклики, щоб оновлювати й удосконалювати власну внутрішню систему.
Тому потреба у змінах буде завжди — це природний процес розвитку.
Окрім того, ми маємо привести нашу законодавчу базу у відповідність до європейської, адже Україна є кандидатом на вступ до Європейського Союзу. Відповідно, наше законодавство має бути узгоджене з європейськими правовими рамками.
Так, нині ми працюємо над тим, щоб в Україні запрацювала Європейська гарантія для дітей, а також інші важливі нормативно-правові документи. Загалом, якщо говорити в цілому, наша законодавча база вже перебуває на достатньо високому рівні.
Чи потрібні зміни? Безумовно. І цей процес — постійний, адже система має розвиватися разом із суспільством.
У 2025 році проведено соціологічне дослідження ЮНІСЕФ, яке показало, що батькам бракує знань про права, які мають їхні діти, чіткого розуміння цих прав. Як ви прокоментуєте результати цього дослідження?
По-перше, це дослідження дуже важливе, і я за нього дуже вдячна ЮНІСЕФ, тому що коли ми працюємо з якоюсь проблемою, потрібно знати вихідну точку, що ми маємо станом на зараз. І дослідження потрібно проводити на регулярній основі, для того, щоб розуміти, як змінюються тенденції і, так далі.
Я, як мама також розумію, що якихось батьківських компетенцій інколи бракує мені, тому що я як, звичайна українська мама також раджуся з психологами, як зреагувати на ту чи іншу поведінку дитини, чи як відповісти на те, чи інше запитання — не лише з психологами, з різними фахівцями.
На жаль, у нас ще з радянських часів залишився певний стереотип — соромно сказати, що ти чогось не знаєш. Адже вважалося: якщо ти став мамою чи татом, то автоматично маєш знати все.
Через це досі є багато прогалин, тому що розповідають батькам відразу про найпростіші правила, як доглядати за своєю дитиною, як її правильно годувати, коли робити її щеплення, коли водити її до лікаря, як реагувати, якщо дитина хворіє, наприклад.
Тобто якісь елементарні правила догляду за дитиною є, але глибинних правил щодо того, що дитина має власні права. Дитина — не власність батьків. Вона є окремою особистістю, яка має багато прав, і, на жаль, саме батьки нерідко ці права обмежують.
Це дослідження дуже чітко продемонструвало важливу тенденцію: лише 20% батьків і дітей, які взяли участь в опитуванні, зазначили, що в їхніх родинах говорять про права дитини хоча б раз на місяць. Тобто лише п’ята частина сімей піднімає цю тему, і це — катастрофічно мало.
Отже, якщо батьки не мають достатніх компетентностей і не знають, які саме права має дитина, то й діти, відповідно, часто не усвідомлюють своїх прав.
У цьому контексті мене вразили дві цифри.
Перша — лише 34% підлітків зазначили, що регулярно відчувають емоційну підтримку з боку батьків. Це, безумовно, позитивна тенденція, але поки що лише часткова. Хотілося б, щоб ця цифра поступово зростала — аж до 100%.
Дуже хочеться, щоб діти відчували підтримку з боку своїх батьків. Адже саме свідомий дорослий поруч — це людина, яка може не завжди гарантувати повну безпеку, але здатна дати найважливіше — розуміння, прийняття і відчуття, що ти не сам. Показник у 34% — це, насправді, дуже мало, і хочеться, щоб ця цифра зростала з року в рік.
Попри те, що 20% батьків зазначили, що хоча б раз на місяць говорять зі своїми дітьми про їхні права, багато хто з них водночас визнають, що самі ж порушують ці права — наприклад, обмежуючи право дитини на вибір школи.
Права дитини є дуже багатогранними. Ми говоримо не лише про право на освіту чи захист, а й, наприклад, про право на власне ім’я. Коли я спілкувалася з дітьми й запитувала, що вони знають про свої права, їхні відповіді, як правило, були досить загальними — знання поверхові, "широкими мазками".
Коли я розповідала дітям коротко про їхні права, вони були щиро здивовані, дізнавшись, що мають, наприклад, право на власне ім’я. Багато хто з них казав: "Ми думали, що нас просто народили батьки, назвали — і все". Виявилося, що вони навіть не знали про своє право змінювати ім’я з 14 років. Це справді справило на дітей сильне враження.
Те саме стосується і ситуацій, коли діти не звертаються до батьків із важливими питаннями. Дослідження показало, що, наприклад, діти часто не говорять про бажання змінити школу, навіть якщо там відчувають труднощі чи несприйняття своєї особистості.
І вони не звертаються з цим до батьків, тому що розуміють, що швидше за все батьки проігнорують потребу зміни, наприклад, школи або якихось гуртків, що хотіла б дитина відвідувати.
Більшість батьків в Україні зазначають, що віддають дітей на позашкільні заняття або гуртки відповідно до власних уподобань. Часто це виглядає так: "Я в дитинстві мріяв ходити на бальні танці, тож віддав свою дитину саме туди". Зізнаюсь, я теж колись так робила...
Пам’ятаю, коли моїй доньці було шість років, я записала її на бальні танці — бо сама колись мріяла ними займатися. Я танцювала народні танці, але бальні залишилися моєю нереалізованою мрією.
І ось я стою біля дверей, підглядаю, як вона там танцює… А вона просто сидить на лавці.
Я, значить, її кличу: "йди сюди". Кажу: "ти чого?". Вона каже, "я ухтала". Все – "я ухтала".
Мені спочатку було дуже смішно, потім я стала бідкатися: "О Боже, я ж за ці заняття заплатила, шкода своїх грошей, а вона сидить". Але я вчасно спохватилася і зрозуміла, що насправді я ж намагаюся реалізувати свої дитячі мрії, а не враховую право моєї доньки обирати те, що цікаво саме їй. І, власне, з бальних танців ми відразу почимчикували на карате, бо це їй подобалось.
Тому важливо, щоб батьки чітко усвідомлювали: існує конкретний перелік прав дитини, який потрібно знати й поважати. Вони мають навчати дитину розуміти свої права, захищати їх і водночас самим бути прикладом — не порушувати ці права у щоденному житті.
Очевидно, що таких знань багатьом батькам бракує, і саме тому про це необхідно постійно говорити.
Окрім того, потрібно посилювати цю роботу і в системі освіти. Важливо, щоб про права дитини говорили не лише вдома, а й у школі — щоб це було частиною освітнього процесу, а не лише темою окремих уроків у старших класах.
І ще один дуже важливий факт, який я дуже хочу підкреслити: кожен п’ятий підліток в Україні, який брав участь у цьому дослідженні, зазнав порушення своїх прав у власній сім’ї.
І це не лише слова дорослих — про це говорять самі діти. Уявіть: кожен п’ятий! Це величезна кількість дітей, які усвідомлюють, що якщо навіть найближчий дорослий порушує їхні права, то важко очікувати поваги до цих прав з боку інших дорослих.
Підлітки розповідали, що найчастіше їхні права порушувалися у формі психологічного чи навіть фізичного насильства, ігнорування їхньої думки або втручання в особистий простір.
Окрема тема — право дитини на приватність.
Дорослі часто вважають, що у дитини не може бути власного простору чи особистих меж. Мовляв, про яку приватність може йтися: ти ще дитина, я вирішую, з ким тобі дружити, що вішати на стіну, чи висітимуть взагалі плакати якісь у твоїй кімнаті, тобто це не твій простір, це мій простір, і поки ти живеш в моїй квартирі, ти будеш робити те, що я сказав. Так воно, на жаль, часто і є.
Тому дослідження — це добре. Так, хотілося б бачити інші результати, але маємо те, що маємо. І тепер наше завдання — працювати з тим, що виявлено, щоб змінювати ситуацію на краще.
Ви підкреслили те, що батьки, вчителі мають більше дітям розповідати про їхні правила, але чи є права дітей, які неочевидні для батьків, але важливі для розвитку дитини? Чому про них теж важливо говорити?
От, власне, я говорила про право на приватність.
Мені дуже імпонує робота, яку сьогодні проводить ювенальна поліція України — вони розповідають дітям про особисті кордони та поняття приватності.
Зокрема, коли йдеться про фізичні межі, це має велике значення для профілактики сексуальних злочинів проти дітей. Дітям потрібно пояснювати, що таке приватний простір, що означає "моє власне тіло", і як розпізнати ситуацію, коли хтось намагається ці кордони порушити. Це справді важливо.
Мені дуже подобається робота в цьому напрямку, але нам ще належить багато зробити, адже протягом багатьох років подібні теми залишалися табуйованими.
І справді, у дітей рідко було право вибору. Зазвичай саме батьки вирішували — у яку школу дитина піде, який гурток відвідуватиме, яку професію обере в майбутньому. Вони ж обирали навіть одяг чи коло спілкування.
Я добре пам’ятаю момент, який мене справді вразив. Мені було, мабуть, років 23, у мене тільки народилася моя донька. У мене були хороші знайомі, у них було п'ятеро дітей, і мені дуже подобалася їхня система комунікації і те, як їх діти кожного ранку самостійно вдягалися. І я завжди розпитувала: як так трапляється: у тебе п'ятеро дітей, вони самостійно так добре вдягаються? На що вона говорила: вони вдягаються швидко, тому що я їм даю повне право вибору, що вони можуть одягати.
І я здивувалася: ти точно їх не обмежиш, що вони вдягнуть? Вона говорить: "ні, у них на окремих поличках лежать речі, які я дозволяю вдягати, наприклад, на свято, решта речей, усі речі, які у них є в шафі, вони можуть самі міксувати, вдягати, як вони хочуть".
Це мене дуже здивувало й змусило замислитися, мабуть, уперше. Адже зазвичай саме батьки готують дитину до школи: звечора вибирають одяг, складають речі — і дитина фактично не має права вибору. А потім, коли вона дорослішає, ситуація не змінюється — батьки продовжують вирішувати за неї все.
Тож є речі, які ми несемо як культурну спадщину — не завжди хорошу. І з цим потрібно працювати. І батьки, і діти, і вчителі, будь-який дорослий має знати права дитини, і не тільки базові права:, право на охорону здоров'я, право на освіту, право на життя, на сімейне виховання, права на власну ідентичність, на визначення, хто ти є, як ти виглядаєш, право на власне ім'я. Бо саме це робить дитину вільною.
Як, на вашу думку, можна вплинути на ситуацію із тим, щоб про права дітей дізналися більше українських батьків?
Саме це і є основою нашої інформаційної кампанії, яку ми реалізуємо спільно з ЮНІСЕФ. Її мета — посилення батьківських компетентностей через відкриту розмову з батьками про ті речі, які часто залишаються непоміченими або неочевидними. Можливо, це не завжди приємно — чути, що ти чогось не знаєш. Часто дорослі сприймають це як звинувачення, хоча насправді це зовсім не так. Не народжується жодна людина зі знаннями всього про все. Ну, не народжується у батьків знання в голові, як тільки у них народжується дитина. Про це треба знати, це треба вивчати, тому це абсолютно нормально.
І ми дуже хочемо, щоб українські батьки навчилися просити допомогу, говорити про те, що вони чогось не знають, просити підтримку і вчитися, вчитися протягом життя, тому що ми не можемо закінчити навчання тільки там в підлітковому віці, в молодому віці там до 25-30 років. Це такий процес, який ніколи не має закінчитись.
Тож ми будемо діяти через просвіту — розповідати батькам, допомагати їм ставати більш свідомими, відповідальними й зрілими дорослими поруч із дітьми. І, звісно, працюватимемо безпосередньо з самими дітьми. Важливо їх чути, бо не можна робити щось для дітей без відомих дітей, без їх голосу. Їх потрібно чути, повірте.
Яка роль домашнього середовища та родини у формуванні знань дітей про їх права?
Це визначальна роль. Сімейне середовище, сімейне виховання, батьки або опікуни, неважливо, дорослі в родині, - мають визначальну роль. Тому що свідомість, ідентичність дитини формується саме в родинному середовищі.
Основи соціалізації, основи життя в суспільстві за певними правилами, культурна спадщина передаються також в родині.
Саме тому сьогодні можемо стверджувати, що діти, які виховуються у закладах інституційного догляду, належать до найбільш уразливих категорій. Адже поруч із ними часто немає того дорослого, свідомого й емоційно залученого. Так, є вихователі — часто віддані, уважні, чутливі. Але навіть найкращий заклад не може замінити родину.
Коли ми говоримо про родину, навіть багатодітну, там є мама, є тато, є дідусь, бабуся, інші старші родичі, є там, нехай, шестеро дітей, але це не вихователь і 25 чи 30 дітей. У таких умовах ми вже говоримо про колективне виховання, а не про індивідуальний підхід. Це не про особистість дитини і не про те, щоб мати достатньо часу й уваги для кожної.
Це справді дуже вразлива категорія дітей. Вони найчастіше не знають своїх прав і не завжди розуміють, коли ці права порушуються. Саме тому наше завдання — зробити все, щоб кожна дитина в Україні мала сім’ю, мала поруч дорослого, який любить, підтримує й захищає.
І ми, як держава, крок за кроком працюємо над цим.
Що найважливіше мають робити батьки, щоб сімʼя дійсно ставала таким середовищем?
Навчитися чути дітей, навчитися бути відвертими, щирими. Діти, вони як лакмусовий папірець, вони відразу і дуже чітко зчитують емоції і вони відразу відчувають фальш.
Якщо дорослий насправді "не ок", але говорить: "ні-ні, зі мною все гаразд, усе нормально", і приховує свої справжні емоції — це про фальш, а не про щирість.
І тоді постає питання: як ми можемо очікувати, що дитина знатиме, як розпізнавати та виражати власні почуття, якщо мама й тато постійно ховають свої? Їм простіше також ховатися, не просити допомогу, не відвідувати психолога, не турбуватися про своє ментальне здоров'я.
Знаєте, кілька років тому я прийшла з роботи, і моя донька, у мене єдина донька, і моя донька у мене запитує: "Ма, що, дуже важкий день?". Мабуть, по мені це було видно. І я кажу: "так, знаєш, дуже важкий день". А вона каже: "ну, може, розкажеш?" Я кажу: "та ні, не розкажу, не сьогодні". І так був день, другий, третій. Вона кілька разів поспіль питала: "ну, може, розкажеш?". Я нічого їй не розказала. І потім, коли через ще кілька тижнів я зопалу сказала: "ти мене не розумієш?". Вона мені так само зопалу сказала: "так, ти ж мені нічого не розказуєш".
І мене, знаєте, як облило холодною водою. Вона була абсолютно права. І мені зараз не соромно визнати якісь свої помилки, бо немає ідеальних людей, їх просто не існує. Коли хтось намагається вдавати, що він ідеальний, це теж не чесно, не справедливо.
Саме звідси у дітей з’являються комплекси — коли вони постійно чують: "ти не гідний", "ти не ідеальний", "ти не дотягуєш до Вови, Маші чи Каті", "подивись, які інші діти". Такі фрази поступово формують у дитини відчуття, що з нею щось не так, і вона ніколи не буде достатньо хорошою.
Ми часто несвідомо використовуємо безліч стереотипних висловів, ярликів і шаблонних фраз, які самі ж навішуємо на своїх дітей.
Тому сьогодні дорослим, передусім, потрібно усвідомити: діти - це особистості. Їх варто чути, поважати й домовлятися з ними, а головне — дотримуватися власного слова, щоб вони бачили приклад послідовності та довіри.
Діти не пробачають, вони не зможуть потім довіритись, якщо ти їх один раз обманеш. Я дуже часто запитую дітей, які найбільші розчарування в житті вони отримували від дорослих. І діти говорять, що це коли дорослі не дотримують свого слова.
Дуже багато дітей пам'ятають обіцянки своїх батьків: "на день народження ми купимо тобі ролики", "наступного літа поїдемо до моря", "коли тобі буде 16 — підеш на хіп-хоп". І дитина цього чекає. А потім минають роки, дитині вже шістнадцять, і батьки кажуть: "навіщо тобі той хіп-хоп?" або "навіщо тобі ролики? Ти ж уже виріс". Або ж: "день народження взимку – ролики купимо влітку". І так повторюється знову і знову. Обіцянки відкладаються, а з ними — і довіра дитини. І діти перестають довіряти дорослим.
Вони не приходять до батьків потім просити про допомогу, не діляться своїми емоціями й почуттями, бо не відчувають, що їх почують і зрозуміють.
І, відповідно, коли порушуються їхні права, вони розуміють, що це єдині люди, хто може їм допомогти. Проте не завжди довіряють і не відразу приходять до них.
Логічно припустити, що діти, які ростуть без повноцінного сімейного середовища, – більш вразливі до порушень своїх прав. Чи так це і як ми як суспільство можемо із цим їм допомогти?
Звісно, для нас дуже важливо зараз, і ми максимально, я не люблю слово "рекламуємо", але намагаємося донести людям, що усиновлення – це важливо і це рятує життя дитини. Що крім усиновлення є ще інші сімейні форми, альтернативні – це патронат, опіка, прийомне батьківство, і ви можете реалізувати свій батьківський потенціал і подарувати дитині свою родину, своє тепло і розуміння іншим способом — не завжди це усиновлення.
І це не тільки малесенькі дітки з пологового будинку, з блакитними очиськами, з гарними кучериками, які дуже на вас схожі. Це і підлітки, які переживають складний пубертатний період, і яких, на жаль, часто не хочуть приймати, бо вважають їх "проблемними". Діти з інвалідністю, які також потребують догляду. Це діти, наприклад, з ромських родин, на яких відразу накладаються ярлики, бо вони велика сімейна група: "І вони точно… у них це в крові, і ви ще з ними настраждаєтеся".
Тому це важливо сьогодні доносити до людей, і це найперше наше завдання.
Друге завдання — показати, що усиновлення чи прийняття дитини в родину — це не про очікування подяки від неї в майбутньому. Це про безумовну любов, про готовність прийняти дитину такою, якою вона є, без вимог і без ілюзій, що все буде одразу просто, щасливо й без труднощів.
Коли ти виховуєш власну біологічну дитину, у процесі її зростання неминуче виникають різні питання, труднощі, моменти непорозуміння. Але ж ти не можеш сказати: "Заберіть її назад у пологовий, вона мені не підходить, я хочу іншу". Так не буває — бо це твоя дитина, і любов до неї не залежить від обставин.
На жаль, із дітьми, яких родини прийняли не біологічно, а серцем, іноді трапляються зовсім інші ситуації. Буває, що дорослі кажуть: "Не склалося, заберіть дитину назад".
Хіба можуть такі діти потім довіряти дорослим чи розуміти, що таке їхні права, коли їм видають один ящик спідньої білизни на весь клас і кажуть: "Ось, це для всіх"? І якщо пощастить — ти отримаєш чоловічу білизну, а якщо ні — доведеться кілька днів ходити в жіночій, поки всі інші сміятимуться з тебе.
Це про те, що діти насправді не можуть гратися тими іграшками, які привозять їм благодійники. Це про те, що діти не знають, що це не окей, коли дорослий, який приїхав допомогти, бере їх на руки, не спитавши дозволу, може поцілувати, обійняти чи торкнутися без згоди.
Саме в цьому і проявляється незнання своїх прав — коли дитина не розуміє, що її тіло належить лише їй і що вона має право сказати "ні".
Адже навіть якщо дитина знає, як правильно, вона не може захистити себе, бо в умовах інституційного догляду вона не сприймається як особистість. У таких закладах дитина часто стає просто "контингентом", частиною системи, а не живою людиною з почуттями, гідністю й правом голосу.
Тому дитині простіше забути, що вона має якісь права, — інакше з таким усвідомленням просто неможливо вижити. Бо коли тебе постійно обмежують, коли кожен твій крок контролюють і ти розумієш, що нічого не можеш змінити, — з’являється лише одне бажання: перестати відчувати.
Це насправді жахливо. Тому так, заклади інституційного догляду – це абсолютно зло, яке не дає дітям розвиватися і не забезпечує права на гідне життя і розвиток.
Як на права дітей вплинула війна?
Абсолютно кожне право української дитини було відібрано росіянами. Абсолютно кожне. Повномасштабна війна позбавила мільйони дітей базових прав — на здоров’я, освіту, свободу бути собою. Подумайте лише: 1,6 мільйона українських дітей на окупованих територіях позбавлені права на ідентичність.
Вони не можуть вибирати, якою мовою вони будуть говорити. Вони не можуть говорити взагалі, що вони з України. Вони не мають права взагалі на визначення, хто вони є. Здавалося б, це звичайне, базове право, але саме воно є основою людської гідності та самоусвідомлення.
Під час війни порушується право на життя — найголовніше з усіх прав. Але разом із ним ворог нівелює практично кожне право дитини.
Саме тому сьогодні наш виклик — не лише боротися із зовнішнім агресором, а й захищати можливість дитини реалізовувати свої права навіть у цих надзвичайно складних умовах.
Я б дуже хотіла, щоб колись моєї посади не існувало просто. Щоб я не повинна була захищати дітей, тому що в Україні кожна дитина почувалася б захищеною і вільно реалізовувала свої права. Я б хотіла займатися розвитком дітей, новими можливостями, але не захистом їх прав.
На жаль, я розумію, що, мабуть, це утопія — сподіватися на світ без загроз і воєн. Тому ми завжди маємо захищати права дітей, бути обережними, давати їм знання й навички, які допоможуть жити в різних умовах. Але я б дуже не хотіла, щоб ми колись мусили вчити дітей, як жити під час повномасштабного вторгнення. Це не те, про що б я хотіла вчити дітей. Це точно.
Куди звертатись дітям, коли порушують їхні права?
Перш за все, якою б складною не була ситуація, ми маємо формувати культуру довіри між дітьми та батьками. Так, дослідження показують, що не всі діти довіряють своїм батькам. Але саме ми повинні зробити так, щоб дитина знала: поруч є батьки, які здатні її захистити.
А для цього потрібно допомогти самим батькам — розвивати їхні компетентності, щоб вони вміли діяти свідомо, з розумінням і підтримкою. Бо дорослій людині легше знайти допомогу, ніж дитині, яка не знає, до кого звернутися.
Чи то, якщо це порушуються права дитини в освітньому закладі - до дирекції закладу, чи - до поліції, чи – до ювенальної поліції, чи звернутися до уповноваженого Верховної Ради зі справ людини, чи подати якусь скаргу в будь-який інший орган, який там є умовно найближчим або найпростішим.
Але діти, в першу чергу, повинні розуміти, що вони можуть звернутися до своїх батьків — і що їх почують. Батьки мають усвідомити: не буває "дитячих" проблем. Усі проблеми дитини — справжні й важливі.
Інколи те, що дорослим здається звичайною "дитячою" проблемою, може мати трагічні наслідки - аж до суїцидів. Лише тому, що ми вчасно не помітили, не відреагували, не почули.
І, звичайно, якщо ми говоримо про захист дітей, важливо пам’ятати, що сьогодні в Україні діє гаряча лінія "Ла Страда", куди діти можуть зателефонувати та отримати психологічну допомогу. Це особливо важливо, адже, на жаль, права дитини можуть порушувати не лише сторонні дорослі, а й власні батьки. Тому діти повинні знати: є місце, де їх вислухають, підтримають і допоможуть.
Номер 116 111 — це гаряча лінія, куди діти можуть зателефонувати, якщо відчувають, що з ними щось не так, якщо їм потрібна допомога чи підтримка. Я дуже хочу, щоб діти не боялися звертатися, щоб знали: їх почують і їм допоможуть. І щоб дорослі вчилися дослухатися до дітей, навіть коли ті говорять не словами, а мовою почуттів.
Коли говорили про права дітей під час війни, які, на жаль, забрали росіяни, ви згадували про дітей, які зараз знаходяться на тимчасово окупованих територіях. Чи можете ви, будь ласка, більш детальніше розповісти, яка там ситуація з правами дітей?
Ситуація страшна, коли ти знаходишся під окупантом, який абсолютно є антигуманним, ти маєш відмовитись від всього свого, що було твоїм. Від своєї родини, від власної ідентичності, від своїх поглядів, від своїх думок, від усього.
Росіяни, порушуючи права дитини, примусово видають всім українським дітям російське громадянство, російські документи. Діти не можуть вчитися українською мовою, не можуть вчитися в українській освітній системі. Вони навчаються тільки в російській - зі спотвореною історією, і спотвореною взагалі реальністю: хто є ворог, хто є друг. Під час освітнього процесу в школу приходить такий собі гєрой СВО, якому діти мають подякувати за те, що він вбив позавчора їхнього сусіда. Це якась квазі ситуація, квазі історія, квазі культура, квазі нація, абсолютно викривлена реальність.
Дітям у таких умовах справді дуже важко. Вони не мають права говорити українською мовою, а тим більше — вивчати українську мову та літературу. Вони знають: за це можуть бути покарані самі або ж постраждають їхні батьки.
Часто за таку непокору дітей б'ють, ізолюють, примусово дають психотропні препарати — про такі випадки мені відомо особисто. І, на жаль, це лише частина того, що відбувається. Те, про що ми не маємо права мовчати.
На сьогодні життя в окупації – це абсолютний полон, не що інше. У тебе немає права вибору, абсолютний полон.
А чи можуть наші діти з окупованих територій кудись звернутися, коли окупанти порушують їхні права?
На жаль, не можуть. Вони не можуть цього зробити, тому що окупанти позбавляють їх будь-якої можливості захистити свої права. Якщо інколи ще дорослі знаходять якусь можливість повідомити, наприклад, на портал "Діти війни" про те, що вони мають інформацію щодо якогось злочину стосовно української дитини, то діти частіше за все не знаходять такого способу комунікації.
Але якщо є можливість, якщо раптом нас хтось прочитає, то так, можна звернутися на портал "Діти війни" і повідомити про те, що з тобою щось сталося.
20 листопада Україна вперше відзначатиме День захисту дітей у той самий день, що і Всесвітній день дитини. У чому, на вашу думку, важливість підписання Конвенції ООН про права дитини для України?
По-перше, я хочу сказати, щоб не виникало плутанини: Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини. Ми зробили це давно, так само, як і більшість країн світу. Чому це важливо?
Тому що кожна цивілізована країна має підписатися під тим, що вона зобов'язана гарантувати. Тут йдеться про те, що ми поважаємо статут ООН, що ми поважаємо міжнародні закони та правила і норми, що ми справді хочемо найкраще для наших дітей. І, відповідно, ми беремо на себе зобов'язання забезпечити це дітям. Саме тому це важливий документ, дуже.
І, звісно, Конвенція є для нас своєрідним путівником — документом, який визначає, що держава має зробити для захисту дітей і чому має навчати, зокрема, батьків. Передусім кожен повинен знати: існує Конвенція ООН про права дитини. А вже далі — питання, як саме реалізувати ці права — це справа законів, політики, освіти й нашої щоденної роботи.
І так, звичайно, важливо, що цього року Україна відзначатиме День дитини 20 листопада — саме в день, коли у 1989 році була ухвалена Конвенція ООН про права дитини. Цьогоріч ми святкуватимемо 36-ту річницю її ухвалення, і вперше приєднаємося до більшості європейських країн, які відзначають цей день саме 20 листопада.
Проте, мабуть, найголовніше, що б я хотіла сказати, коли ми говоримо про Конвенцію ООН з прав дитини, це те, що ця Конвенція охоплює увесь спектр прав дитини. Це і громадянські права, і політичні, і економічні, і соціальні, культурні права.
І, власне, саме в Конвенції ООН про права дитини йдеться про основні та невід’ємні права кожної дитини: на життя, ім’я, громадянство, родину, відпочинок. А також — на освіту, розвиток талантів, медичну допомогу, захист від насильства, експлуатації та дискримінації. Тобто це не лише про очевидні речі, а про всебічний розвиток і безпеку дитини.
Також важливо пам’ятати: говорити про права дітей лише один день на рік — недостатньо. Відзначати День дитини — це правильно і важливо. Але наші діти заслуговують на те, щоб ми дбали про них і захищали їхні права щодня, а не лише 20 листопада.
Це, мабуть, найбільший меседж, який я маю для батьків – згадувати про те, що дитина має права кожного дня.
Чи можуть наші партнери допомогти Україні із захистом прав українських дітей?
Сьогодні Україна бореться з зовнішнім ворогом, і Україна – не жертва. Україна – борець, який виборює незалежність, демократію не лише для себе, а й насправді є щитом для інших європейських країн. І всі чудово це розуміють.
Тому наше завдання — продовжувати цю боротьбу, розвивати країну й будувати таку Україну, у якій хочуть жити діти, у якій зростатимуть вільні, щасливі й гідні покоління.
Тому сьогодні, безумовно наші європейські партнери мають і надалі підтримувати Україну і в боротьбі за власну незалежність, і в розбудові сервісів, тому що цього потребує наша країна і наше суспільство.
Ми щиро вдячні всім країнам, які поруч із нами: тим, хто ділиться досвідом, підтримує фінансово, допомагає експертизою. Для нас це життєво важливо. Сьогодні Україна бореться не лише за себе — вона бореться за майбутнє своїх дітей і всього вільного світу.
І роль наших партнерів — стояти з нами пліч-о-пліч, допомагаючи вистояти нам і нашим наступним поколінням. Найбільше, у що ми повинні вкладати сьогодні, — це наші діти.
Бо саме заради них ми тримаємося, боремося і віримо. Вони — наш сенс і наше майбутнє.