У наднизьких цінах на цукор не зацікавлений ніхто, сподіваюсь, вони скоро підвищаться – очільниця "Укрцукру"
Про підсумки сезону-2025 та очікування на поточний рік цукрової галузі України розповідає голова Національної асоціації виробників цукру ("Укрцукор") Яна Кавушевська
Автор: Оксана Руженкова
- Скільки 2025 року було площ під цукровим буряком, яка їх врожайність, який вал виробництва? Порівняйте, будь ласка, ці дані із 2024 роком.
- У 2025 році в Україні було посіяно 199 тис. га цукрових буряків. На старті року ми мали трохи більші очікування: "Укрцукор" орієнтувався на 220 тис. га, Мінагрополітики називало 260 тис. га, але врешті маємо консенсус на рівні 199 тис. га. Збір цукрових буряків закінчився буквально днями. Це звучить дещо дивно, з огляду на картину, яку ви бачите за вікном, але, на жаль, погода цьогоріч розпорядилась саме так.
За нашими даними, середня врожайність склала 58 тонн/га. Це дещо відрізняється, від цифр Міністерства економіки (56 т/га), але ми опираємось на дані, які отримуємо від цукрових компаній, зокрема, щодо кількості переробленої сировини. Торік офіційна статистика також показувала 50 тонн/га, а галузеві дані – 55 тонн/га. Проте гарна погода впродовж вегетаційного сезону 2025 року дозволила отримати більший урожай.
За галузевими підрахунками, цукрові заводи вже прийняли на переробку 10,8 млн тонн цукрових буряків, але підвезення буряків ще триває.
Нагадаю, що до лав "Укрцукру" не входить Горохівський цукровий завод. Він не надає нам оперативну інформацію, тож вираховуємо її розрахунково або отримуємо з відкритих джерел. Орієнтовно підприємство 2025 року мало близько 8 тис. га посівів буряку, тобто, враховуючи врожайність у його регіоні, можемо говорити про понад 500 тис. тонн цукрового буряку на переробку.
Відтак виходимо по Україні орієнтовно на вал виробництва у 11,4 млн тонн цукрових буряків і середню врожайність 58 тонн/га.
Всього у сезоні-2025 працювало 27 цукрових заводів. Станом на 10 січня переробку продовжують чотири заводи. За нашими прогнозами, сезон цукрового виробництва закінчиться 18-20 січня.
- Динаміка цікава не стільки для врахування різночитань між джерелами, які генерують статистику, скільки з огляду на квоти, які планував запровадити Європейський Союз 2025 року. Чи встигли основні гравці скоригувати свої виробничі плани, щоб не наразитися на перевиробництво?
- Цукрова галузь у 2025 році продемонструвала суттєве скорочення площ. 2024 року цукрові буряки було посіяно на 250 тис. га, а під врожай-2025 було відведено, якщо округлити, 200 тис. га. Це, в тому числі, є унаочненням очікувань виробників майбутніх обмежень ЄС для українського цукру, для якого потрібно було б шукати нові експортні можливості.
Безперечно аграрії завжди орієнтуються на маржинальність, яку можуть отримати по іншим культурам, і це також відіграло важливу роль. Але обмеження Європейського Союзу по імпорту українського цукру суттєво вплинули на скорочення площ під цукровими буряками в Україні.
- Скільки цукрових буряків для власних потреб вирощують виробники цукру, а скільки давальницької сировини закуповують? Таке співвідношення є сталим чи рік у рік змінюється?
- Співвідношення змінюється кожного року. У 2024-2025 роках, за нашими розрахунками, воно становило 60/40 на користь господарств, що входять до структури цукрових агрохолдингів або якимось чином пов’язані відносинами контролю з цукровими заводами. 2026 року, думаю, співвідношення дещо відкоригується і, напевно, частка власного цукрового буряку у цукровиків зросте.
Очевидно, що чим краща ціна на цукор – тим більше фермери зацікавлені його вирощувати. Збільшення площ під буряком із 181 тис. га у 2022 році до 253 тис. га у 2024 році є цьому підтвердженням.
Ми пам’ятаємо часи низьких цін на цукор, коли цукрові заводи змогли "вижити" лише за рахунок власної зони бурякосіяння. Переважна більшість цукрових компаній, які не мали власних агрогосподарств для вирощування буряків, змушені були піти з ринку, продати активи тощо. Мало хто вже пам`ятає такі компаніі "УПК", "Євросервіс" тощо, а це були лідери галузі на початку 2000-х.
Проте часи змінюються. Зараз бачимо приклади, коли цукрові компанії вибудували ефективну взаємодію з незалежними фермерами. Наочний приклад – компанія з німецькими інвестиціями "Радехівський цукор", яка фактично є лідером нашої цукрової галузі. Вона не має власних земель в обробітку, працює з незалежними фермерами і виробляє понад 500 тис. тонн цукру на рік.
Ще один гарний приклад – "Укрпромінвест-Агро". Не зважаючи на те, що компанія має власний земельний банк, вона ефективно розвиває програму партнерської співпраці із незалежними фермерськими господарствами, тож майже половина цукрового буряку, який переробляють заводи компанії, партнерська сировина.
Можна сказати, що українська цукрова галузь все більше тяжіє до європейської моделі, де є фермери – постачальники сировини і цукрові заводи, які цю сировину переробляють.
- Цукровиків можна ставити за приклад роботи із господарствами, які вирощують сировину на аутсорсингу. Розкажіть про специфіку цієї співпраці.
- Дійсно, галузь демонструє гарні приклади створення екосистем, у рамках яких співпрацюють переробні підприємства і фермерські господарства, що сіють буряк. Цукровий буряк – доволі складна культура, яка вимагає спеціальних агрономічних знань, значних капіталовкладень на гектар із суттєво відкладеним у часі моментом розрахунку за реалізовану продукцію. Ця культура потребує і спеціальної, дуже дорогої техніки, яку не кожен фермер спроможний придбати.
Цукрові компанії в рамках партнерських програм пропонують фермерським господарствам допомогу: кошти на придбання насіння, агрохімії тощо; надають агрономічний супровід; розробляють разом із ними технологічні карти вирощування; консультують безпосередньо у полях по проблемам, що виникають; допомагають із наймом спеціальної бурякозбиральної техніки. Такі програми працюють не перший рік і довели свою ефективність.
- Можете називати ТОП-5 лідерів у виробництві цукру в Україні в сезоні-2025?
- Звичайно. Але пам’ятаємо, що цукрові заводи продовжують працювати, тому я вже можу назвати лідерів, але точну кількість виробленої ними продукції не в усіх випадках. Трійка лідерів у галузі з року в рік стабільна – Радехівський цукор (вироблено 535 тис. тонн, але один завод ще працює), "Астарта" (362 тис. тонн) та "Укрпромінвест-Агро" (станом на 10 січня – 242 тис. тонн, але заводи ще працюють). На четвертому місці - Теофіпольський цукровий завод (100 тис. тонн), п’ятому - A’SPIK Group (94 тис. тонн).
- Скільки з виробленого цукру буде реалізовано в Україні, скільки попрямує на експорт, куди саме і чому?
- Сподіваємось, що внутрішнє споживання 2026 року не зменшиться і залишиться на рівні, принаймні, 900 тис. тонн, як і минулого року. Цей обсяг йде на промислову переробку, домогосподарствам тощо. Логічно, що все понад цю цифру Україна мала б експортувати.
Згідно з нашими очікуваннями, виробництво цукру у 2025-2026 МР перевищить 1,7 млн тонн. Станом на 10 січня заводи, що входять до лав асоціації, виробили 1,615 млн тонн. Отже, на експорт бажано відправити, щонайменше, 700 тис. тонн.
Українські цукровики рахують маркетингові роки з 1 вересня по 31 серпня, наші європейські колеги – із 1 жовтня по 30 вересня, але ми з вами розмовляємо на початку календарного року, тож можемо підвести підсумки попереднього календарного року. Тим більше, для нас такий ракурс також важливий, бо європейська квота дається саме на календарний рік.
Тож, у 2025 році Україна експортувала 464 тис. тонн цукру, з яких 27% поїхало в Європейський Союз, решту було посталено на світовий ринок. (до речі, в 2024 це співвідношення становила 60/40%). На жаль, 464 тис. тонн - це на 38% менше, ніж у попередньому році, коли Україна встановила галузевий рекорд по експорту, спрямувавши на зовнішні ринки 746 тис. тонн цукру. У 2025 в ЄС поїхало на 175 тис. тонн цукру менше, на світовий ринок – на 107 тис. тонн.
Якщо говорити про покупців українського цукру на світовому ринку у 2025 році, то це країни Близького Сходу і Балкан. Безперечним лідером із закупівлі українського цукру 2025 року є Ліван (71 тис. тонн), тоді як роком раніше це була Туреччина із аналогічним обсягом. На другому місці країна Європейського Союзу – Болгарія (66 тис. тонн), на третьому – Північна Македонія (39 тис. тонн), четвертому – Лівія (34 тис. тонн), п`яте ділять Сирія і Туреччина (понад 27 тис. тонн кожна).
Якщо говоримо про географію експорту у 2026 році, то, швидше за все, вона не зміниться – це будуть держави, до яких маємо зручну логістику, вартість якої дозволяє бути конкурентними порівняно з іншими виробниками. Наприклад, у Центральну Африку простіше і дешевше доставляти цукор із Бразилії; довезти цукор до Лівану чи Лівії цьому провідному світовому гравцю буде складно. А з України туди доставити товар морським шляхом зручніше. Тож у регіоні Близького Сходу Україна може конкурувати з цукром-сирцем за рахунок більш оптимальної логістики.
На жаль, у цілому світова цінова кон’юнктура для цукру наразі несприятлива. Ціни знизились до історичного мінімуму останніх п’яти років і становлять плюс-мінус $420 за тонну на Лондонській біржі, яка є бенчмарком для білого цукру. Відтак уся галузь дуже занепокоєна.
Зараз складно прогнозувати, що буде далі, адже цукру на світовому ринку багато. Рівень цін нікого не влаштовує. Жоден, навіть дуже великий і потужний світовий гравець не може собі дозволити працювати "у мінус" тривалий період, тож виробники будуть шукати вихід із ситуації. Наприклад, Індія вже оголосила про плани на цей рік збільшити обов’язкову частку біоетанолу в паливі до 20% і стимулюватиме таким чином переробку тростини на біопаливо, а не цукор. Це підтримає внутрішні ціни на цукор за рахунок скорочення його пропозиції, що, в свою чергу, позначиться і на вартості цукру, який Індія готова експортувати.
- Якщо конкретизувати портрет кінцевого покупця – наш товар купують переважно зарубіжні переробні підприємства, торгівельні мережі чи ще хтось?
- За описаним сценарієм Україна продає цукор переважно в Європу. Експорт на Близький Схід, Африку працює за дещо іншими правилами. Зазвичай контракти на поставку в ці країни укладаються через світових або регіональних трейдерів. А вже вони продають придбаний цукор місцевим мережам, переробникам тощо.
Бути інтегрованими в європейські ланцюги постачання з кінцевими покупцями, якими є виробники цукерок, солодощів, напоїв і так далі, одне із завдань, які ставлять перед собою українські виробники. Механізм ліцензування експорту цукру в ЄС, який "Укрцукор" ініціював, і уряд підтримав, якраз і дає змогу виходити на таку співпрацю. Адже для виробників продуктів харчування важлива ритмічність постачання. Ніхто з них не купує велику партію цукру на весь рік. Заводам, кондитерським фабрикам, мережам потрібні стабільні ритмічні поставки, упевненість у постачальнику, простежуваність товару. Такі компанії зазвичай не мають складів, де можуть рік зберігати кілька тисяч тонн цукру, що є їх річною потребою. Вони закуповують цю кількість протягом року окремими партіями.
Відтак, отримавши квоту і ліцензію на експорт в ЄС, український виробник може гарантувати постачання протягом року і може сміливо брати участь у тендерах потужних європейських компаній – виробників цукромістких продуктів. Крім того, ліцензування і ритмічний режим поставок дозволяють уникнути зайвих витрат через здорожчання логістики, оскільки відсутній одномоментний стрибок попиту, коли всі експортери намагаються вивезти цукор щонайшвидше.
2025 року, коли ми вперше розподілили квоти і запровадили ліцензування, наші європейські колеги розцінили його як великий плюс. Вони боялися, що в іншому випадку, за перші два тижні нового року всі передбачені квотою на п’ять місяців 100 тис. тонн заїдуть у ЄС. Особливо хвилювалася Польща, оскільки за описаного сценарію більшість цукру осіла б у їхній країні – всі поспішали б розмитнити товар одразу після перетину кордону, ніхто б далеко його не повіз… Але цього не сталось. І не станеться цього року.
Неабияка зацікавленість в українському цукрі є у балканських країнах, де ми також працюємо з кінцевими споживачами. Український цукор відповідає їх вимогам по якості та може бути доставлений покупцям у необхідній кількості і у потрібний момент. Це і є конкурентна перевага українського цукру, наприклад, перед бразильським або іншим безпосередньо в Європі. Поясню, щоб довезти кораблем цукор із Бразилії до Балкан, потрібно заздалегідь його придбати через біржовий механізм, причому придбати значну кількість (корабельну партію), чекати, поки припливе і т.д., "заморозивши" значні кошти.
У принципі, це відповідь, чому українським виробникам цукру складно працювати з кінцевим споживачем в Лівані чи Сирії. Ми не веземо туди продукцію дрібними партіями, автомобілями, а доставляємо кораблями. Можна везти і контейнерами, але за нашої ситуації на морі, а також через ринкову кон’юнктуру контейнерні перевезення зараз занадто дорогі.
Отже, український цукор на Близький Схід їде переважно корабельними партіями, а це від 3 тис. тонн. Не кожен виробник харчових продуктів, окремо взятий завод чи навіть торговельна мережа можуть собі дозволити одразу оплатити такий обсяг і покласти його на склад.
- Чи є в української цукрової галузі лобісти-візаві в Європейському Союзі, які зацікавлені у збільшенні обсягів імпорту українського цукру?
- Традиційно збільшення квоти українського цукру підтримує Європейська асоціація переробників цукру (CIUS), яка представляє інтереси таких компаній як Nestle, Kraft, Ferrero та інших потужних споживачів цукру. Вони зацікавлені у нашому цукрі для забезпечення диверсифікації джерел постачання сировини, але справедливості ради треба зазначити, що вони відстоюють лібералізацію поставок цукру як з України, так і, наприклад, із країн МЕРКОСУР.
- Періодично в звітах цукровиків згадується виробництво цукрового сиропу. Що це і для чого він?
- Швидше за все, йдеться про цукровий сироп, який виготовляє "Укрпромінвест-Агро". Але в цьому випадку це не кінцевий продукт, а просто альтернативна виробнича схема. Зазвичай до неї вдаються, коли завод щорічно заготовляє багато сировини, а комплексна реконструкція заводу зі збільшенням потужності вимагає значних капіталовкладень. У цьому випадку цукор зберігається не у готовому вигляді, а у вигляді напівпродукту (сиропу) і переробляється на кристалічний цукор у зручний для підприємства період.
- Як часто проводяться модернізації цукрових заводів? Чи проводив її хтось у галузі 2025 року?
- Модернізація – це постійний процес. В 90-і роки в Україні було 192 цукрові заводи, у поточному сезоні працюють 27, теоретично ще можуть працювати три-чотири підприємства. Тобто до наших часів "дожили" і працюють тільки ті заводи, власники яких інвестували в модернізацію.
Нема якогось універсального рішення. Трансформація кожного підприємства – індивідуальна, але основний напрямок для усіх – енергоефективність, оскільки витрати на енергію найбільша складова собівартості переробки.
Другий магістральний напрямок інвестицій – якість цукру та логістика. Після 2022, з розширенням можливостей експорту цукру в ЄС частина українських заводів спрямували основні інвестиції саме на цей напрямок. Зокрема, у фасування по 25 кілограмів – стандарт, який раніше в Україні практично не використовувався, але є обов’язковим для ринку ЄС; силоси для зберігання цукру за європейськими стандартами тощо.
Модернізація підприємств галузі триватиме і далі, оскільки ми рухаємось у Європейський Союз, де вимушені будемо конкурувати з європейськими виробниками, які мають суттєво кращі показники енергоефективності тощо.
- Хтось зосереджувався на виробництві біопалива, біоетанолу, інших видів альтернативної енергетики?
- Маємо дуже гарні приклади біоенергетичних проєктів на цукрових заводах. Вони були реалізовані переважно до 2022 року. Під час війни вони дошліфовувалися, вдосконалювались, наприклад, деякі підприємства перейшли з виробництва біогазу на біометан. Проте, із зрозумілих причин, сьогодні не усі підприємства хочуть акцентувати на цьому увагу. Можу лише зауважити, що з 27 діючих цукрових заводів на семи реалізовано виробництво біоетанолу, біогазу або біометану, і в цьому питанні галузь має гарний потенціал.
- Назвіть ТОП-3 події цукрового ринку 2025 року.
- По-перше, сам факт, що ми продовжили досить непогано експортувати, незважаючи на обмеження європейського ринку, складності із портовою логістикою. По-друге, запровадження розподілу квоти та ліцензування експорту в ЄС. Це, без перебільшення, було стратегічне рішення для галузі. По-третє, збільшення квоти згідно торгівельної частини Угоди про асоціацію між Україною та ЄС з 20 тис. тонн до 100 тис. тонн. Звичайно, це суттєво менше нашого потенціалу, але оптимістично сприймаємо це як перший крок, за яким послідують подальші.
- Які Ваші очікування від 2026 року?
- У 2026 році ми плануємо продовжити діалог з нашими європейськими партнерами, щоб спільно напрацьовувати рішення для поступової інтеграції української цукрової галузі в європейську цукрову індустрію. В середньостроковій перспективі наша мета – збільшити квоту для українського цукру під час перегляду умов угоди про асоціацію у 2028 році.
Тому і було принципово важливо продемонструвати європейським візаві послідовність і сталість – насамперед у питанні продовження ліцензування експорту. Фактично в останні години 2025 року рішенням уряду ліцензування експорту цукру до ЄС було продовжено. Тож перший "плюсик" вже є. Ми й надалі розраховуємо на виважену політику зі сторони держави, яка сприятиме збереженню галузі.
Окремо працюватимемо над формуванням дорожньої карти для української цукрової галузі на її шляху до ЄС. І, звичайно, продовжимо розбудовувати навколо "Укрцукру" галузеву екосистему . Ми зробили перші кроки у 2025 році, розширивши коло учасників "Укрцукру" за рахунок асоційованого членства. Так при заснуванні "Укрцукру" 1997 року асоціація об’єднувала не лише цукрові заводи, а й бурякові радгоспи, інжинірингові компанії, виробників насіння та інших важливих товарів, що використовуються у виробництві цукру. Наразі ми відкриті до партнерства, оскільки прагнемо об’єднати різних стейкхолдерів, які мають спільний інтерес – потужна стійка цукрова галузь із гарними перспективами розвитку.
- Розкажіть, будь ласка, що це за бенчмаркінги, про які нещодавно розповідали на одній з аграрних конференцій?
- Коли Україна стане частиною ЄС, ми зможемо безперешкодно продавати цукор у будь-яку його країну. Водночас європейські виробники так само зможуть без обмежень постачати цукор на український ринок.
Ключове питання – чи зможемо ми конкурувати з європейським цукром, зокрема, за ефективністю виробництва. Відповідь на нього потрібно шукати вже зараз. Важливо зрозуміти, наскільки ми конкурентоспроможні порівняно з європейськими колегами: які в них витрати палива на переробку тонни цукрових буряків; споживання води; використання вугілля; каміння та інших ресурсів. Існують чіткі технологічні маркери, які свідчать про ефективність виробництва. Наше завдання – проаналізувати ці показники й зрозуміти, чи будемо конкурентними в єдиному європейському просторі.
Сьогодні Україна має зустрічну квоту в 100 тис. тонн європейського цукру, який вже може імпортуватися на український ринок. За нинішніх умов, з урахуванням логістичних і воєнних обмежень, європейський цукор до нас не їде. Але чи збережеться така ситуація після завершення війни? Відкрите питання.
Саме тому потрібно порівнювати і аналізувати ці показники та розуміти, яку реорганізацію і модернізацію необхідно провести, щоб вийти на європейський рівень ефективності.
Як зазначала раніше щодо якості продукції, логістичних можливостей, можна сказати, що український цукор уже не поступається європейському. Але наступний крок – глибший аналіз елементів собівартості, ефективності виробництва і чітке формулювання завдань для подальшої модернізації і, водночас, пошук джерел для її фінансування.
- Будуть рости ціни на цукор для кінцевого споживача в Україні в 2026 році чи ні?
- Відповім на це питання контраверсійно – "дуже на це сподіваюсь". Поясню чому. У наднизьких цінах на цукор не зацікавлений ніхто. Якщо в Україні будуть занадто низькі ціни на цукор, будуть скорочуватись площі під цукровим буряком, закриватись заводи. Врешті-решт це призведе до того, що цукру буде мало і він буде дорогим. Ба більше – питання чи взагалі ми матимемо український цукор?
Наразі цукрові заводи відпускають товар торговельним мережам по ціні в середньому плюс-мінус 19,8 грн/кг. Для переважної більшості цукроварень ця сума нижче рівня собівартості. Така кон’юнктура пояснюється, з одного боку, низькими світовими цінами, з іншого – великим обсягом виробництва, який перебільшує внутрішні потреби країни.
Фактично 2024 року в Україні цукрові заводи виробили 1,8 млн тонн цукру, 464 тис. тонн було експортовано, 900 тис. тонн було спожито в Україні. Відтак ми мали великі перехідні залишки, які "тиснули" на ціну".
До повномасштабної війни, навіть після втрати Криму, частини Донецької і Луганської областей внутрішнє споживання становило 1,2-1,3 млн тонн. Зараз цих 300 тис. тонн внутрішнього споживання галузі зовсім би не завадили. Але сьогодні понад 6 млн українців знаходяться в Європі і не знаємо повернуться вони чи ні, тож не знаємо, чи відновиться рівень внутрішнього споживання до довоєнних показників.
Звичайно, у 2025 році площі під буряком відкоригувались із 250 тис. га до 200 тис. га, 2 цукроварні, які працювали у 2024 році оголосили, що не працюватимуть у 2025 році. Очікувалось, що ці чинники приведуть до скорочення виробництва і ми виробимо близько 1,5 млн тон цукру. Але сприятливі погодні умови та правильні агротехнології принесли нам гарний врожай і суттєве збільшення обсягів.
Аналогічна ситуація зараз у Європі. Виробники там скоротили площі під цукровим буряком на 7-9%, сподіваючись на відновлення ціни до рівня понад EUR660 за тонну. Але очікуваного результату не отримали – показники врожайності перевищили середні по всім регіонам вирощування і зменшення виробництва цукру не сталось. Наразі ціна на цукор у Польщі практично не перевищує EUR400 за тонну. Власне, за такого рівня ціни експорт українського цукру туди виглядає недоцільним.
Наведу ще один показовий приклад. У грудні 2023 року ціна цукру становила 23,96 грн/кг, у 2024-му – 23,98 грн/кг, а у 2025 році знизилася до 19,55 грн/кг. З точки зору споживача ситуація виглядає цілком комфортною, але для виробника – критичною.
Свідомо не говоритиму про очевидні речі – робочі місця, податки чи роль цукрових заводів як містоутворюючих підприємств у сільській місцевості, так само як і про значення власного виробництва для продовольчої безпеки країни. Зверну увагу лише на один факт: понад 50% собівартості вирощування цукрових буряків – це імпортна, "єврова" складова, починаючи від насіння та засобів захисту рослин і закінчуючи паливом.
При цьому ми бачимо, що ціна на цукор жодним чином не відреагувала ані на зростання курсу євро, ані на загальну інфляцію. В результаті маємо ситуацію, коли витрати виробників постійно зростають, тоді як ціна кінцевої продукції не просто не зростає, а навпаки – знижується.
Водночас розуміємо, що нинішня ситуація має циклічний характер. Ринок цукру вже неодноразово проходив подібні фази. Його розвиток можна описати параболою, і сьогодні ми перебуваємо в її нижній точці. Питання лише в тому, коли відбудеться розворот і почнеться рух угору. Цей рух ми розпочнемо разом із глобальним ринком - насамперед за рахунок балансування через експорт. Щойно світові ціни на цукор почнуть зростати, експорт активізується, і весь надлишковий обсяг цукру з України буде спрямований на зовнішні ринки.