Чи може США завершити війни в Україні та Ізраїлі?
Олег Вишняков, бізнесмен, Почесний консул Держави Ізраїль у Західному регіоні України
Щоразу, коли ми переглядаємо новини про війну, здається, що світ наближається до критичної точки.
Зокрема, у нових заголовках ми бачимо, як Сполучені Штати надають Ізраїлю сучасну систему протиракетної оборони, супроводжуючи її американськими військовими для експлуатації. Іран погрожує не мати "червоних ліній" у своєму наступі, а в країнах Перської затоки ходять чутки про можливі атаки на нафтові об’єкти в разі ескалації конфлікту.
У цей момент виникає питання: чи може США покласти край війні в Ізраїлі? А в Україні? Чи є якась формула, яка б дозволила вирішити конфлікти, що тривають десятиліттями? Відповідь, на жаль, очевидна: Сполучені Штати, попри всі свої ресурси, не здатні завершити ці війни самостійно.
Причини глибокої кризи
Основна проблема полягає в тому, що обидва конфлікти — як в Україні, так і на Близькому Сході — мають глибокі корені та складні міжнародні динаміки.
У випадку з Україною це тривала боротьба за незалежність від російської агресії, підкріплена міжнародною підтримкою та бажанням України зберегти свою суверенність.
Конфлікт в Ізраїлі ще більше ускладнюється релігійними, територіальними та політичними факторами, де задіяні багато держав та недержавних гравців, таких як Іран, Хезболла, палестинські угруповання.
Звісно, США грають значну роль у цих війнах: надають фінансову та військову підтримку, ведуть дипломатичні переговори та залучені до санкційного тиску. Проте, навіть за таких обставин, внутрішні та зовнішні фактори цих конфліктів виходять за межі впливу однієї держави.
Дипломатія і загроза силою: невдалий баланс
Сьогодні США намагаються поєднувати дипломатію з військовою підтримкою для захисту своїх союзників. Військова допомога Ізраїлю та санкції проти Ірану показують наміри Америки, але вони далеко не завжди ефективні для зміни поведінки інших гравців.
Для прикладу, США не змогли примусити Іран припинити підтримку своїх регіональних мілітарних союзників, а в Україні – нездатні зупинити агресію Росії та дійсно завдати шкоди її оборонній здатності.
Чи можлива перемога дипломатії? Так, але лише тоді, коли обидві сторони конфліктів визнають, що їхня подальша агресія несе ризик самознищення.
Це те, чого взагалі не відчуває Росія, яка продовжує залякувати світ використанням ядерної зброї.І це особливо актуально у випадку Ірану, чия регіональна експансія та програми ракетного озброєння створюють постійну напругу на Близькому Сході.
Проте відвертий ультиматум, хоч і забезпечений військовими загрозами, не гарантує негайного миру, якщо не буде комплексного перегляду політики регіональної безпеки.
США часто позиціонують себе як глобальну силу, яка здатна втручатися в конфлікти та вирішувати їх, використовуючи дипломатію, економічний тиск чи військову міць.
Таке позиціонування виправдане, адже Сполучені Штати залишаються однією з найпотужніших військових і економічних держав світу. Однак на практиці цей вплив далеко не завжди приносить бажані результати.
Якщо подивитися на приклади України та Ізраїлю, стає зрозумілим, що можливості США не є безмежними. У випадку України, попри величезні обсяги військової та фінансової допомоги, повномасштабна війна триває вже майже 3 роки, і її завершення поки не видно. Навіть санкції проти Росії, покликані послабити її економіку та військовий потенціал, не призвели до припинення агресії.
Схожа ситуація спостерігається на Близькому Сході. США постійно демонструють готовність захищати Ізраїль, надаючи йому найсучаснішу зброю та протиракетні системи. Але водночас вони не можуть змусити Іран зупинити свою підтримку радикальних угруповань і припинити військові операції в регіоні. Іран продовжує діяти, і конфлікт не вирішується, а тільки поглиблюється.
Тому, хоч США і мають значний вплив, цей вплив часто не вистачає для досягнення кінцевого результату. Економічні та військові важелі, якими вони користуються, не завжди спроможні змінити поведінку авторитарних режимів чи трансформувати динаміку багаторічних конфліктів.
Тож, позиціонування Америки як "світового арбітра" більше нагадує риторику, ніж реальну силу, здатну завершити війни, хто б з кандидатів що б не казав.