Чи змінить освіта майбутнє України?

Тарас Тарасенко, народний депутат України, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів

 

П’ятий Саміт перших леді та джентльменів, що відбувся у Києві у вересні 2025 року, був присвячений темі "Освіта, що моделює світ". Ініціаторка саміту, перша леді Олена Зеленська, наголосила, що тема освіти сьогодні актуальна для всіх, адже якісна освіта формує критичне мислення і є "антидотом проти фейків, маніпуляцій та пропаганди". У своєму виступі Зеленська особливо відзначила виклики, з якими стикається українська освіта в умовах війни: "Українці, надто вчителі і батьки, зараз як ніхто інший розуміють ціну освіти. В умовах російського нападу здобуття знань для учнів і студентів стає випробуванням, а для вчителів – щоденним викликом. Але ми не поступимося освітою, адже саме вона поєднує теперішнє з майбутнім", – заявила перша леді. Ці слова відображають стійкість українського суспільства, яке попри війну намагається зберегти систему освіти.

Саміт зібрав представників понад 40 країн – перших леді, міністрів освіти, експертів, вчителів – щоб обговорити, як освіта формує світ і як знання можуть запобігати конфліктам та будувати довіру між народами. Особливими гостями стали вчителі з різних країн, запрошені поділитися досвідом, а також лауреати Нобелівської премії та представники технологічних компаній. Таким чином, на глобальному рівні Україна привернула увагу до питань, що болять не лише їй, а й усьому світу: доступності та якості освіти, впровадження інновацій, престижу вчительської професії тощо.

Освіта під час війни: руйнування, дистанційка і нові реалії воєнного часу

Повномасштабна війна Росії проти України спричинила безпрецедентні втрати для освітньої інфраструктури і демографії шкільної освіти. За даними Міністерства освіти і науки України, внаслідок бойових дій було пошкоджено понад 3,8 тисячі закладів освіти, з них 365 повністю зруйновано. Фактично кожна сьома школа країни постраждала від обстрілів або бомбардувань. Особливо тяжка ситуація в прифронтових областях – багато шкіл на сході та півдні були змушені повністю перейти на дистанційне навчання задля безпеки учнів. На початку нового навчального року основна маса шкіл, що знаходяться у відносно безпечних регіонах, відновила очне навчання за умови наявності укриттів.

Дистанційне навчання під час війни стало новою нормою, але й воно має свої труднощі. У вересні 2024 року приблизно 600 тисяч учнів по всій Україні навчалися виключно онлайн. Навіть поза зоною активних бойових дій, освітній процес регулярно переривається сигналами повітряної тривоги, що змушує переривати уроки і спускатися в укриття. Зимові місяці 2022–2023 років додали ще один фактор – відключення електроенергії через обстріли енергосистеми, що ускладнювало проведення онлайн-уроків. Попри зусилля забезпечити якісне дистанційне навчання, усе це негативно позначається на доступності та якості освіти. За даними ЮНІСЕФ, середній навчальний "відкат" (learning loss) українських школярів в умовах війни становить два роки з окремих предметів – тобто діти засвоюють менше знань, ніж мали б у мирний час. Це тривожний сигнал про відставання цілого покоління, спричинений війною.

Руйнування шкіл і небезпека змусили мільйони українців покинути рідні домівки, що прямо вплинуло на освітню статистику. Через масову внутрішню та зовнішню міграцію кількість школярів у системі освіти знизилася до 3,74 мільйона (на початок 2024/25 навчального року) – це найменше за останні 30 років. Близько 1,4 мільйона дітей шкільного віку виїхали за кордон після початку вторгнення. Частина з них продовжує навчання дистанційно за українською програмою: мінімум 345 тисяч дітей (9,3% усіх школярів) залишаються учнями українських шкіл, хоч і перебувають за кордоном. Однак це лише ті, хто офіційно поєднує або хоча б підтримує зв’язок з українською школою. За даними ЮНЕСКО, станом на 2024 рік майже 665 тисяч українських школярів навчалися в школах за кордоном, причому лише 29% з них намагалися поєднувати навчання в обох країнах, а 16% – вчилися тільки в українській онлайн-школі. Втім, втрати освітньої інфраструктури – це не лише зруйновані будівлі, а й зруйновані мрії та плани українських дітей.

Психологічний фронт: емоційний стан учнів під тиском травм

Війна б’є не лише по матеріальних основах освіти, а й по психіці учасників освітнього процесу – передусім дітей. Тривале життя під обстрілами і в укриттях наклало важкий відбиток на емоційний стан українських школярів. Діти втратили відчуття безпеки, пережили травматичні події, що не кожен дорослий здатен витримати. За даними ЮНІСЕФ, кожна п’ята дитина в Україні втратила внаслідок війни близьку людину або друга, а кожна третя дитина скаржиться на почуття настільки глибокої печалі й безнадії, що це заважає їй жити звичайним життям. Ці разючі цифри з опитування понад 23 тисяч українських дітей (проведеного на третій рік повномасштабної війни) свідчать про масштаб колективної травми покоління. Майже 10% постраждалих від війни дітей з часом матимуть симптоми психічної травми (ПТСР), а ще стільки ж – виражені психологічні розлади або поведінкові зміни, що ускладнять їхню соціалізацію. Найпоширенішими наслідками фахівці називають тривожні розлади, депресію, психосоматичні прояви. Це підтверджує і практичний досвід українських педагогів та психологів.

Фахівці відзначають цілу гаму проблем у дітей різного віку. У молодших школярів і дошкільнят війна проявляється нічними жахами, страхами гучних звуків, регресом поведінки – наприклад, малюки знову починають проситися на руки чи мають проблеми зі сном і мовленням. Діти шкільного віку часто страждають на синдром хронічної втоми та неуважності: їм складно концентруватися на навчанні, багато хто виглядає апатичним або навпаки гіперактивним, з’являються психосоматичні скарги (головні болі, біль у животі) без медичних причин. Підлітки нерідко впадають у крайнощі – від агресивної, ризикованої поведінки (ігнорування правил, втечі з дому) до емоційного "вигорання" та замкнутості, втрати інтересу до навчання і спілкування. Всі ці реакції психологи називають природною відповіддю на ненормальну ситуацію: діти адаптуються як можуть до середовища, що їм загрожує. Фактично, в кожної української дитини війна відібрала частину дитинства – ті безтурботні роки, які мали б проходити в іграх і пізнанні світу, а не в підвалах під звуки сирен.

Окремо слід згадати про дітей, які пережили окупацію чи пряму військову агресію. Для них травматичні фактори множаться: це і загроза життю, і розлука з сім’єю, і часто – вимушена евакуація та життя у чужому середовищі. Війна позбавила багатьох дітей базових ресурсів (дім, школа, доступ до медицини) та нормального сімейного тепла.

Перед державою постало надзвичайно важливе завдання – зберегти психічне здоров’я цілого покоління. "Питання стабілізації емоційного стану дітей в умовах війни – це не просто психологічна проблема, а національний пріоритет", – зазначають українські експерти. Відповідно, в школах запроваджуються програми психосоціальної підтримки: працюють шкільні психологи, відкриваються гуртки арт-терапії, тренінги стресостійкості.

Ця робота має тривати, адже навіть після закінчення бойових дій наслідки травм можуть проявлятися роками. Проте, як відзначають дослідники, діти володіють великим потенціалом життєстійкості і здатні вирости повноцінними особистостями всупереч пережитому, якщо отримають належну підтримку.

Вчителі на межі: зарплати, престиж професії та відтік кадрів

Коли говорять про героїв освітнього фронту, то мають на увазі не лише дітей, а й їхніх учителів. Українські педагоги вже другий рік працюють у надскладних умовах: хтось веде уроки з бомбосховищ, хтось паралельно викладає дітям у різних країнах світу, багато хто сам пережив переїзд чи втрату дому. Проте проблеми вчительства – це не лише війна, але й "хронічні хвороби" української освітньої системи, які війна тільки загострила. Йдеться про низький рівень оплати праці, падіння престижу професії та старіння кадрів.

Зарплати вчителів в Україні традиційно одні з найнижчих серед фахівців з вищою освітою. Держстат фіксував, що у 4 кварталі 2024 року середня зарплата освітян становила 16 479 грн (проти середньою по країні в сумі 26,5 тис. грн). Молоді спеціалісти часто отримують лише трохи більше мінімальної зарплати – близько 8–9 тис. грн на руки. Попри законодавчу норму, що мінімальний оклад педагога має бути утричі вищим за мінімальну зарплатню, фактично цього не дотримуються. На парламентських слуханнях депутати неодноразово наводили кричущі випадки, коли після вирахування податків окремі вчителі отримують лише 6 800 грн чистими. За таких умов не дивно, що чимало педагогів замислюються про зміну професії. Опитування МОН показують, що майже 50% українських учителів розглядають можливість залишити школу та знайти іншу роботу. Це тривожний симптом: освітня галузь ризикує втратити значну частину кадрів, і не лише через виїзд за кордон чи пенсії, а й через банальне розчарування і фінансову скруту.

Влада декларує розуміння проблеми. Міністр освіти Оксен Лісовий називає ситуацію з учительськими окладами "критичною". З весни 2023 року в Україні діє програма стимулів для освітян: виділено кошти на так звану "вчительську тисячу" – щомісячну доплату до зарплати. Вже з січня 2025 року уряд підвищив цю доплату до 2000 гривень на місяць для всіх педагогічних працівників шкіл. З 1 вересня 2025 року ці виплати становитимуть 2 600 грн щомісяця. Це, безумовно, крок назустріч учителям, хоча й доволі скромний у масштабах їх реальних потреб. Паралельно шукаються інші рішення: розробляються проєкти реформування тарифної сітки, на місцевому рівні запроваджуються надбавки за рахунок громад. Приміром, у дошкільній освіті дозволили органам місцевого самоврядування самостійно встановлювати доплати вихователям, а в професійно-технічних училищах – надали фінансову автономію, яка дозволяє закладам самим регулювати фонд оплати праці. Усі ці заходи покликані частково зняти навантаження з державного бюджету воєнного часу і водночас не дати педагогам масово піти з професії.

Проблема ж "престижу професії" виходить за межі України і є глобальним трендом. Молодь неохоче обирає кар’єру вчителя не лише в Україні, про що свідчить "старіння" педагогічних кадрів у багатьох державах. "На жаль, зарплати вчителів – середні або нижче за середні не лише у нас. Є тенденція зниження престижності вчителювання і недооцінки цієї професії у світі", – відзначив міністр Лісовий на прес-конференції до Саміту. В Україні війна лише підсилила цю проблему: хтось із молодих спеціалістів був мобілізований, інші виїхали, а університети зараз випускають менше педагогів через демографічний спад. Дефіцит учителів уже відчутний у школах, особливо з точних наук та іноземних мов.

Показово, що у своїй доповіді в парламенті міністр освіти у вересні 2025 року перелічив багато освітніх питань (від початку навчального року до зруйнованих шкіл), але жодного разу прямо не згадав проблему низьких зарплат. Натомість саме тема оплати праці викликає найбільше запитань, про що свідчать й відповідні дослідження.

Українські реалії крізь призму спецдослідження до 5-го Саміту

П’ятий Саміт перших леді та джентльменів у Києві лише задав тон дискусії - далі слово за фактами. Міжнародне спеціальне дослідження, проведене до Саміту у 14 країнах серед учнів, учителів і батьків, розглядає освіту не просто як "уроки та підручники", а як стратегічний ресурс формування людського капіталу, соціальної довіри та культури миру. Саме так освіту сприймають респонденти у всіх країнах опитування, включно з Україною.

Для майбутнього українці найвищою навичкою називають критичне мислення: так вважають 54% опитаних; водночас Україна вирізняється тим, що поряд із критичним мисленням високо цінується командна робота (40–41%). Для порівняння: у Фінляндії та Естонії вище середнього наголос на стійкості (42%), а Литва і Данія відчутно більше акцентують креативність та інновації (44%).

Роль учителя у всіх країнах розширюється: це не лише носій знань, а моральний авторитет і наставник. Одночасно дослідження фіксує "ножиці настроїв": у 2025-му вчителі звітують про вищу мотивацію й упевненість, але також про зростання тривожності, тоді як учні частіше говорять про нудьгу - прямий ризик вигорання педагогів і втрати зацікавлення учнів.

Натомість цифрова грамотність уже "база": 22% учнів і 24% учителів часто використовують ШІ у навчанні та роботі. Це підтверджує тренд, що інтеграція цифрових інструментів має бути невід’ємною частиною навчального процесу.

Важливо й те, що опитування будувалося на трикутнику учень-учитель-батьки (у кожній країні - приблизно 200 школярів 15–17 років, 100 учителів, 100 батьків), що дозволяє бачити різницю очікувань та сприйняття ролей. Найвищі функції освіти - підготовка до самостійного життя й майбутнього працевлаштування. Та лише 26% учнів погоджуються, що школа реально готує їх до самостійності (уміння працювати й заробляти). Це універсальний сигнал для всіх країн, але для України, яка живе у стані війни, "розрив очікувань" б’є особливо боляче.

Що болить учителям найбільше? За підсумками опитування - це знову ж таки низька зарплата (46%), але також надмірне навантаження та виснаження (41%), й, як не дивно - брак поваги з боку учнів і батьків (39%). Для українських педагогів до цього додається нижчий емоційний тонус, що закономірно пояснюється війною. Ці три фактори - фінанси, навантаження, соціальний статус - у сумі й створюють ризик відтоку кадрів. Висновок для політиків очевидний: без підняття базових ставок, нормування навантаження та програм професійного добробуту (ментальне здоров’я, наставництво, час на розвиток) реформа шкільної освіти "впирається у стелю".

Політика змін: що робити вже зараз

1. Підняти престиж професії вчителя. Мінімальний пакет: індексація ставок, прозорі доплати за класне керівництво/інклюзію/проєкти; час на методичну роботу в межах ставки; програми профдобробуту, щоб знизити ризик вигорання, який дослідження фіксує як тенденцію.
2. Зшити розрив "школа-життя". Курси з фінансової грамотності, підприємництва, кар’єрних маршрутів і soft skills мають перейти з факультативів у ядро старшої школи - інакше цифра 26% (учні відчувають підготовку до самостійного життя) залишиться червоною лампою.
3. Критичне мислення - не гасло, а практика. Якщо 54% українських респондентів ставлять його на перше місце, це повинно відбитися у змісті програм і методиках оцінювання: від задач з відкритою відповіддю до міжпредметних кейсів.
4. Осмислена цифровізація і ШІ. Дати вчителям і учням правові та етичні рамки використання ШІ, навчити верифікації джерел, авторського права, прозорості використання моделей. Стартовий потенціал уже є - 22%/24% користуються ШІ "часто".
5. Партнерство в "освітньому трикутнику". Школа працює, коли синхронізовані очікування батьків, учителів і учнів.

Тож якщо ми хочемо "освіту, що моделює світ", то маємо почати з елементарного: гідно платити вчителю, навчити дитину критично мислити й працювати в команді, а також дати безпечне й підтримувальне середовище у час війни. Ці кроки не потребують чекати "кращих часів" - вони і є шляхом до них.