Петро Олещук, політолог

Рік після другого туру виборів президента суттєво змінив Україну – хоча далеко не всі зміни ми помітили. Фактично, маємо іншу Україну. У дечому вона нагадує попередню, у дечому – разюче від неї відрізняється.

Тектонічні зсуви, які пережила за цей час українська політика, нагадують ситуацію початку 90-х. Але тоді не відбулося реальної зміни політичної еліти: колишня радянська номенклатура оперативно "перефарбувалася" у жовто-блакитні кольори та перетворилася із комуністів на "націонал-демократів", "лібералів", "соціалістів". Тому нова Україна, яку ми почали будувати майже 30 років тому, так підозріло нагадувала СРСР.

Зараз же еліта оновилася суттєвіше. При цьому ми побачили, що власне прихід "нових облич" не є панацеєю. І "хороший хлопець" не завжди може виконувати покладені на нього обов’язки. Тому, приміром, сформований виключно із таких облич уряд Гончарука залишиться в історії з неоднозначними конотаціями. Це був перший уряд в історії України без корупційних скандалів, але водночас таким, що не зміг знайти адекватні відповіді на більшість викликів сучасності.

Що відбулося за цей рік? Певні зміни вже сприймаються як дещо зрозуміле. Наприклад, серйозне ставлення до виконання передвиборчих обіцянок. Ми роками жили із твердим переконанням, що заяви політиків перед виборами є апріорі порожніми словами заради привернення уваги. Тепер ми побачили: як не дивно, передвиборчі програми можна сприймати як реальне керівництво для подальших дій.

Навіть такі "страшні" закони, як про скасування депутатської недоторканності та виборчий кодекс, що загрожують статусу самих депутатів, можуть бути ухвалені швидко. Без тривалих розмов, що це "не на часі", без взаємних обвинувачень та пошуків "крайніх".

На цьому тлі смішно виглядає обурення декого, мовляв, три парламентські партії, які йшли на вибори із обіцянками "ринку землі", все-таки разом ухвалили відповідний закон. У підсумку, ми вже звикли сприймати це як норму, хоча ще рік тому ніхто не міг про таке й подумати.

Парламент оновився – і змінилися проблеми, про які прийнято говорити у контексті Верховної Ради. Ні, "кнопкодавство" повністю не зникло, що засвідчено численними скандалами. Але воно вже не вважається нормою вітчизняного парламентаризму. І неособисте голосування, і невиконання депутатом своїх обов’язків – все це вже має конкретні форми покарання та є незрозумілим.

Швидко забулася Верховна Рада річної давнини, де кілька самотніх "піаністів" почергово натискали кнопки за цілі фракції, поки "серйозні депутати" вирішували свої "нагальні справи" за межами парламенту. Ми навчилися не толерувати все це, не слухати пояснення, що, мовляв, неособисте голосування пояснюється тим, що "депутат зайнятий" тощо.

Непомітно для всіх стало природним, що відставка когось із державних посадовців – не кінець світу і не катастрофа, а звичний механізм "налагодження" управлінської вертикалі. Якщо генпрокурор не може забезпечити виконання конкретних завдань щодо змін у відведеному відомстві, то він просто йде. Незважаючи на те, як ефективно він працював у передвиборчому штабі майбутнього президента. Яким би чудовим та некорумпованим хлопцем не був прем’єр, він йде, якщо не може забезпечити необхідних фінансово-економічних та соціальних показників.

Жодної сакральності у посадах та статусах уже немає. Ні депутат, ні міністр, ні президент уже не можуть сприйматися як "небожителі". Вони просто виконують певні суспільні функції. Успішно або ні – а суспільство дає їм оцінку. Це нормальне розуміння влади, до якого наше травмоване тоталітаризмом суспільство прийшло лише через десятиліття після розпаду СРСР.

Так само ми звикли до того, що питання у сфері зовнішньої політики можна реально вирішувати, а не обмежуватися яскравими промовами та гучними обвинуваченнями. Українські заручники, які роками утримувалися у в’язницях "Мордору", щодо яких було зроблено купу заяв, можуть повернутися на Батьківщину. А "Газпром" все ж таки можна примусити платити та виконувати рішення міжнародних судів. Зрештою, і самого Путіна можна всадити за стіл переговорів, навіть не залучаючи для цього посередників з числа його власних кумів. І все це теж вважається чимось природним.

Справжні зміни – вони такі. "Непомітні". Без гучних святкувань та колективного виконання гімну. Без гасел про перемогу та без встановлення "дня" цієї перемоги. Зміни – це коли щось стає "нормою", а не "винятком". Бо винятки швидко забуваються, а норма залишається.

Звісно, ми зараз перебуваємо ближче до початкової точки змін, а не до їхнього завершення. І багато в чому лишаємося тією самою УРСР, що виявляється у ставленні до закону, до держави та свого місця у цій державі з боку більшості громадян. Але ми все одно змінюємось. І українська політика – у першу чергу. Вона вже точно не буде такою, якою була ще рік тому. Як би далі не розвивалася ситуація в Україні.

Серйозні запити до влади нікуди не подінуться. Десакралізація влади, що так разюче нас відрізняє від більшості пострадянських країн, теж не зникне. Вже ніколи. Так само, як і бажання не припиняти осушення того владного болота, яке дісталося сучасній Україні від попередніх поколінь. І ці значимі і "непомітні" для когось зміни – не у владі, а у самому суспільстві – це, мабуть, найважливіше, що відбулося за цей рік.