Анна Даніель, адвокат, кандидат юридичних наук

 

Насильство в родині, будинку – там, де має бути найбезпечніше місце для будь-якої людини, – гостра проблема в усьому світі. І людство бореться з нею всіма способами, у тому числі і на законодавчому рівні. Окремі країни або міжнародні об'єднання розробляють правила і угоди, яким слідує цивілізоване суспільство.

Конвенція Ради Європи про запобігання та протидію насильству щодо жінок та домашньому насильству (Стамбульська конвенція) – один з таких документів. В цілому він передбачає, що держави-підписанти беруть на себе зобов'язання забезпечити безпеку жертв насильства, надання їм допомоги (в тому числі медичної та фінансової), а також покарання винних. Але, крім цього, документ містить вимоги, які деякі країни категорично відмовляються приймати.

Є приклади, коли окремі держави (Болгарія, Угорщина) не ратифікують Конвенцію через суперечності її окремих норм національному законодавству і національним інтересам. Сусідня Польща взагалі ініціює процедуру виходу зі Стамбульської конвенції так як крім боротьби з насильством документ, на думку глави польського Мін'юсту, «підступно просуває гендерну ідеологію і принципи, несумісні з релігією і культурою». Гендерний підхід прямо прописаний у статті 6 Конвенції.

Наскільки захищені українки

Україна поступово розвиває власну систему боротьби з домашнім насильством. У тому числі і за допомогою окремих положень Стамбульської конвенції. Державна політика в нашій країні спрямована на забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Ми формуємо у дітей і молоді нетерпиме ставлення до насильницьких моделей поведінки, небайдуже ставлення до потерпілих, усвідомлення домашнього насильства як порушення прав людини. І в зв'язку з цим Стамбульська конвенція залишається актуальним документом, з якого ми можемо черпати чимало ідей, принципів, механізмів для впровадження кращих її норм, як це зробили більшість європейських країн.

Але є й інша сторона. В Україні вже досить розвинене і власне законодавство щодо домашнього насильства. Крім того, країна активно працює над зменшенням проявів дискримінації та забезпеченням рівних прав чоловіків і жінок. Наведу кілька прикладів.

Законодавче зрівняння

У статті 11 Стамбульська конвенція має на меті сприяння викоріненню всіх форм дискримінації щодо жінок і заохочення справжньої рівності між жінками і чоловіками, у тому числі шляхом розширення можливостей жінок.

В українському законодавстві, а саме в статті 24 Конституції України, визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, статі, політичних, релігійних переконань тощо. Як це реалізується? Наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей. А ще – створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати роботу з материнством; правовим захистом, наданням оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям та ін. Тобто, ще з 1996 року, коли була прийнята Конституція України, рівні права і можливості були закладені в Основному Законі. 

В продовження теми рівності статей. Виборчий кодекс України передбачає впровадження гендерних квот на рівні 40%. У кожній п'ятірці загальнодержавного і регіонального виборчого списку повинні бути як чоловіки, так і жінки, не менше двох кандидатів кожної статі.

Злочин і кара

Стамбульська конвенція передбачає, що держави-підписанти забезпечують максимальну криміналізацію будь-яких випадків домашнього насильства. Знову ж таки, в Україні домашнє насильство вже є злочином згідно з чинним законодавством.

Умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства по відношенню до (колишнього) подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних чи близьких відносинах, переслідується і карається відповідно до статті 126-1 Кримінального кодексу України. До слова, КК України вступив у силу ще в 2001 році.

Закон є. Що далі?

Не варто думати, що прийняття ще одного документа виправить ситуацію. Стамбульська конвенція не є панацеєю. У нас є власний закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству», де прописаний механізм допомоги постраждалим. Але проблема в тому, що, по факту, він не виконується. В Україні немає активно функціонуючих центрів, притулків або служб, які допомагали б жертвам насильства. Найчастіше в екстреній ситуації постраждалі стандартно звертаються в поліцію. Або можуть зв'язатися по телефону з мобільною бригадою соціально-психологічної допомоги, але про існування таких бригад мало хто знає. І навіть якщо Стамбульська конвенція в черговий раз накладе на країну обов'язок забезпечити жертвам юридичні та психологічні консультації, фінансову допомогу, житло, освіту та інше, нічого цього не з'явиться само собою.

Маючи національну законодавчу базу, спеціально уповноважений орган, який формує і реалізує державну політику в цій сфері, ми повинні зосередитися і працювати над всебічною реалізацією профільного Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». І замість поспішного прийняття норм міжнародного права в своє законодавство, навчитися спочатку дотримуватися Конституції і законів України.