Дана Ярова, волонтерка, радниця заступника Міністра оборони, членкиня Громадської антикорупційної ради при Міноборони

 

Світлій пам'яті фотографа ЗСУ Арсена Федосенко   

У тебе є чорна сукня?

У тебе є чорна сукня, та сама, обовʼязкова в жіночому гардеробі. Must have. Проста, маленька чорна сукня. В якій ти ходила колись давно на вечірки. В якій ти була вкрай приваблива. А якщо ще нитку перлів на шию, та холодні локони в стилі 30-х, то ти виглядала, як Одрі Хепберн. Всі чоловічі погляди були прикуті до тебе.

У тебе є чорна сукня, яку ти носиш на похорони своїх друзів. Так, ти клялась собі, що ти більше не поїдеш на поховання. Що тільки після війни, ти обійдеш всіх, кого втратила, та попрощаєшся. Але ти відчиняєш шафу, рука сама тягнеться до тієї самої сукні, в якій ти ховала вже багатьох друзів. Ти збилась з рахунку, скільки ця сукня бачила поховань. Ти не думаєш про зачіску, ти думаєш тільки, як пережити це знову.

Ти плакала раніше вночі? Від якихось дрібниць. Якихось непорозумінь, яких можна було уникнути. Якихось дрібʼязкових ситуацій, які ти вже навіть не згадаєш. Але ти плакала гіркими сльозами. Сльози стікали тобі на щоки, на шию. І тобі здавалось ти сама нещасна в цьому світі.

Ти плакала раніше вночі? Яке ж це було щастя, коли ти могла плакати ночами. Ти заздриш тому часу. Бо твої ночі перетворились в час, коли ти знову і знову переглядаєш спільні фотографії, згадуєш, що може ти щось погане сказала людині, яку ти маєш йти ховати. Всі мʼязи твої напружені, як до крайньої межі стискання пружини. Ти обіймаєш себе руками, та намагаєшся заколисувати себе, але то все марно. Ти не плачеш. Ти не можеш. Комок в горлі не дає тобі їсти. Час йде. Перша година ночі, друга, третя, пʼята. Ти не можеш спати навіть на сильних снодійних. Ти лягаєш у позу ембріона і так зустрічаєш ранок.

Ти ходила раніше на вечірки з друзями? Ти ходила на волонтерські зустрічі, де всі свої. Ви куражились, ви шуткували один з одного. Ви співали, ви танцювали. Ви смажили шашлики. Ви обіймались, сміялись, раділи. Ти когось любила, когось не любила, когось уникала. Ви запускали великі кульки, серця, які летіли вдаль, та ховались за горизонтом. Ви гуляли до ранку, і разом з тими, хто не покинув стрій в звʼязку з дуже гучним святкуванням, зустрічали світанок.

Ти ходиш зараз на зустріч з друзями. Ви всі зустрічаєтесь на похованнях спільних друзів. Ви всі свої, ви мовчки обнімаєтесь, ви питаєте один одного: як ти? Але відповіді ніколи ти не чекаєш. Ви уникаєте дивитись один одному в обличчя, але коли тобі здається, що ти вже падаєш, хтось стає поруч і тримає тебе. Ти навіть не дивишся хто це робить, бо темні окуляри, бо чомусь ти майже нічого не бачиш. Тільки світло від церковних свічок. Але ти знаєш, це хтось з твоїх друзів. Ти слухаєш запевнення Священника, що ви ще коли-небудь зустрінетесь. Ти майже віриш. Бо твій мозок відмовляється ототожнювати людину, яка чомусь лежить в труні, з твоїм другом. Це хтось інший. Ти мовчиш. Ти уникаєш родичів. Бо це як ходити без шкіри, будь-який дотик - це страшенний біль.

Ти не знаєш, коли це все закінчиться. Ти клялась не ходити на поховання. Але ти розумієш, що це не останній раз. І молиш Всесвіт дати тобі сили вистояти до кінця прощання.

Ти колись лежала добу чи дві у ліжку, не розмовляючи ні з ким. Без бажання їсти, пити, бачити навіть дітей. Ти коли-небудь відчувала накриваючий тебе чорною хмарою відчай, бо скільки можна, коли це закінчиться, коли ти перестанеш діставати себе з прірви, коли ти зможеш відійти від краю прірви.

Я знаю, що раніше ти це не відчувала. Але зараз це частина твого життя. Яке ти б ніколи не хотіла проживати. Знову, знову, знову, знову…