Головний редактор видавництва "Фоліо": Ми маємо працювати над просуванням української літератури на міжнародному книжковому ринку
У розмові з головним редактором видавництва "Фоліо" Олександром Красовицьким ми спробували з’ясувати, чому в європейських книгарнях досі так багато російських і так мало української книжок
Автор – Ганна Левченко
- Як ви оцінюєте місце України на видавничому ринку Європи?
- Наведу приклад. Щороку в Німеччині, в Франкфурті, проходить головна книжкова виставку. Починаючи з 1948 року, туди приїжджають всі країни, котрі мають національні стенди, хтось має окремі стенди видавництв, а хтось - стенди літературних агентів, які професійно продають і купують права. Щороку одна з країн буває гостем виставки. Це окрема програма, величезні продажі прав тощо. Щоб стати гостем виставки, країна за кілька років до події отримує від організаторів умови, які виконати непросто. На моїй пам'яті за 30 років Україна тричі висловлювала бажання стати головним гостем виставки. Українцям називали умови, але країна жодного разу не підписалася під цими умовами.
- Це тому, що умові надто складні?
- Все відносно. Наприклад, Грузія 10 років тому стала гостем виставки, створила спеціальну агенцію, яка займалася цим проєктом, отримала гроші з бюджету на його виконання і ефективно провела всю необхідну роботу. Після цього переклади з грузинської мови на інші мови почали досить суттєво зростати, і, зрештою, весь книжковий ринок країни перелаштувався.
- У чому секрет?
- Головною умовою, яку ставлять організатори виставки, є продемонструвати якусь системну кількість перекладів на основні мови світу і обов'язково - на німецьку та англійську. Організаторів більше цікавить німецька, бо виставка в Німеччині, а англійська тому, що це міжнародна мова. До цієї виставки грузинську літературу мало хто знав. Але Грузія виділила певні бюджетні кошти для підтримки своїх перекладів в інших країнах, і ці переклади відбулися. Грузинську літературу тепер завдяки одній вдалій виставці та системній роботі знають і купують права на книжки. Грузія стала модною в книговидавничому світі. Але насправді Грузія всього лише виконала умови Франкфуртської виставки. Українці ж, зокрема профільні віцепрем’єр-міністри, більше переймаються виділенням грошей, ніж тим, щоб системно й цільово їх витрачати протягом трьох років. Над цим треба працювати, тоді буде потрібний результат. Поки ж наш результат такий, що України на світовій карті видавництв немає. Є окремі видавництва, зокрема наше, які перекладають на українську з різних мов, причому переважно не з англійської. Це, зокрема, завдяки підтримці з боку тих країн, з мови яких ми перекладаємо. За 35 років існування нашого видавництва ми отримували на переклад спонсорські гроші з 42 країн.
- Тобто ви перекладали з інших мов на українську?
- Так. Тобто 42 країни подбали про те, щоб зацікавити нас своїми книжками та зробити економічно привабливим для нас переклад книжки їхнього автора на українську мову.
Україна останнім часом іноді виділяє кошти, дуже символічні, якщо чесно, на видання перекладів з української мови. Це робить Український інститут книги. Але оскільки Україна не має трирічного бюджетного планування, то ця видавнича програма має вигляд знущання з іноземних видавців, які не можуть співставити з нею своє планування. Вона починається пізно, цього року вперше вона почалася в лютому, але зазвичай це приблизно травень, а вже в листопаді зарубіжний видавець має величезною кількістю паперів звітувати про видання книжки.
Так в видавничому світі не буває. Книжки, права на них купують сьогодні, а видають найшвидше, через рік, іноді буває через півтора, іноді - через два, залежнос від складності книжок. Тому жоден чесний іноземний видавець в українську програму грати не буде.
- Але ж ви сказали, що якісь книжки на українські державні гроші у світі видаються, хай небагато, але вони є?
- Вони річ в собі. Частіше за все, їх видають маленькі видавці не з країн першого ряду, які роблять маленький наклад. Ці книжки десь присутні на ринку, хоча їх присутність непомітна. Інколи ці книжки видають самі українські видавці або афільовані з ними структури. Але всім потрібно займатись професійно: якщо ми хочемо працювати на італійському/європейському ринку, то має працювати державний орган, який підтримує італійських/європейських видавців, спілкується з ними, їздить на виставки, працює з ними системно.
Скажімо, цього року я був на головній італійській книжковій виставці в Турині та на міжнародній виставці дитячої літератури, що проходить в Італії. На виставці дитячої літератури був український стенд, стенд Українського інституту книги і стенд Українського інституту МЗС. Але я не побачив жодного системного заходу, де би пропагували книжки українських авторів, на які мають купити права іноземці при підтримці української держави.
В той же час росіяни багато років системно працюють з цим. Вони мають державну структуру, яка називається Інститут перекладу ("Институт перевода", некомерційна організація, основна мета якої - просування російської літератури у світі – ІФ-У), яка спеціально займається просуванням російської літератури за кордон. Вони мають й інші програми, але ця - головна. І навіть зараз, коли видати російського автора, можливо, в деяких країнах, - це "зашквар", однак росіяни знаходять переконливі слова, щоб видавати російські книжки. Навіть якщо для цього їм доводиться знаходити напівпрозорі схеми, щоби перерахувати гроші. Зрештою коли, скажімо, я приїжджаю до Польщі вже після початку повномасштабного вторгнення, то у Варшаві на касі в книгарнях по всьому місту бачу книжки Марініної (Олександра Марініна – російська письменниця, авторка детективів – ІФ-У), видані польською мовою. А в вихідних даних цих книжок зазначено, що це проєкти не тільки польського видавництва, а й російського Інституту перекладу. Тож ми бачимо системну роботу росіян, яка не припиняється навіть під час повномасштабної війни.
- Україна може пропонувати іноземним видавництвам готові переклади, щоб вони лише друкували?
- Ні, так не робиться. Завжди перекладом займається видавництво тієї країни, де виходить книга. Видавництво само шукає перекладача, носія мови. Ми не можемо роботи за них їхню роботу. Ми можемо давати гроші, спілкуватися з ними, заохочувати іноземних видавців приїхати на українські виставки, наприклад, до Львову. Ми можемо створити програму популяризації українських авторів на тих же міжнародних виставках, навіть не будучи "головним гостем". Але для цього потрібні гроші і, головне, потрібні відповідальні люди, які працюватимуть системно. Недостатньо один раз на рік опублікувати оголошення, а потім один раз провести засідання експертної ради, яка прийме рішення по тиз несистемних замовленнях, які самі надійшли. Працювати системно означає працювати щоденно. Я бачив таких людей в різних країнах, і я розумію, що це мають бути дорослі системні люди, які мають досвід роботи на книжковому ринку, а не менеджери, які сьогодні займаються продажами макаронів, а завтра - продажами авторських прав на книжки.
- Тобто в Україні немає державної структури, яка могла б провести таку роботу?
- Є Український інститут книги, але відсутність у країні трирічного бюджетного планування унеможливлює взагалі існування таких книговидавничих програм. Книжковий ринок системний і повільний. Всюди в Європі трирічне планування, ніхто нікуди не поспішає, тому Україна з річним бюджетом та обмеженим часом для підготовки книжки до друку не може бути системним гравцем на цьому ринку.
- Скільки, умовно кажучи, грошей потрібно, щоб видати одну українську книжку за кордоном?
- Це залежать від країни. Якщо на маленьку країну грант може бути $2-3 тис., наприклад, для Литви чи Естонії, то для Британії - $20-25 тис. залежно від того, яка книжка. Більший ринок – більший грант.
- А яка позиція щодо цього українського бізнесу, який любить підтримувати культурні проєкти і бути меценатом?
- Я не пам’ятаю, щоб український бізнес системно працював би з перекладами на інші мови. Єдиний досвід, про який я знаю, це проєкти Фонду Яценюка, який десь у 2020-му спробував проспонсорувати кілька таких перекладів. Це було більш-менш професійно, але з початком ковіду вони вийшли з цих проєктів.
- Тобто щось було перекладено і просто не вийшло?
- Ні, вийшло. Просто потім вони не продовжили цю історію і ніхто її не продовжив.
Знову скажу про системність роботи.
Ми маємо відверто сказати, що у всьому світі багато років Росія спонсорувала кафедри словістики, і вони поступово стали кафедрами русистики. Починаючи з 2022 року, в значній частині країн всі зрозуміли, що потрібно змінити акценти і включили до програм українську мову. Нам, Україні, потрібно було підтримувати це, ми мали направити викладачів, знайти кошти на підтримку цих кафедр. Нам відкрилося вікно можливостей, але ми ним не скористалися. Наприклад, цього року я був в Іспанії, виступав на факультеті словістики в університеті Барселони. Виступав не перед українцями чи росіянами, а перед іспанцями. Це були серйозного рівня науковці, діячі культури, науки. Вони розповіли, що в 2022 році виключили з програми російську мову, поставили українську, звернулись до України, але не отримали жодної підтримки і втратили гроші. Тому в 2023 році вони повернули російську мову.
Так ось: там, де існують кафедри, які випускають людей, які знають українську мову, підтримка держави Україна дуже важлива. Неможливо створити систему, якщо ти створюєш тільки одну ланку в ланцюгу. Ти співпрацюєш з видавцями, ти маєш забезпечити освіту перекладачів, ти маєш забезпечити фізмчну присутність українських авторів в цих країнах, щоб з ними поспілкувалися видавці, щоб вони побачили тексти. Ти повинен вкластися в рекламні тексти, у виставки, ти маєш створити систему. Це власне те, що зробили росіяни. Нам потрібно створити альтернативу російській літературі та працювати над її просуванням. Якщо ми бачимо в якомусь університеті російську мову, то давайте прийдемо й запропонуємо замінити її на українську. Це наразі можливо, бо іноземні виші відкриті до нас через війну, але якщо втратити час, вікно можливостей зачиниться.
Розкажу історію. Два роки тому я зайшов до великої книгарні в Празі, найбільшої у місті, і побачив, що поруч стоять дві шафи - українська і російська. На українській приблизно 50 назв книжок, на російській - приблизно 300 назв книжок. Я покликав менеджера, попросив знайти когось з керівників. Коли керівник прийшов, я йому показав на це і сказав, що це потрібно змінити, що не можна ставити їх поруч, що потрібно викинути російські книжки. Затим я приїхав через рік, там вже було ті ж приблизно 50 назв українських книг і вже приблизно 50 назв російських, і російські книжки стояли вже в іншому розділі, разом з книгами іншими мовами. Мені це сподобалося. Я приїхав цього року і побачив у розділі "інші мови" приблизно 20 російських книжок і 20 українських. Запитав у менеджера, а куди поділилися українські книжки? Він відповів, що хтось раніше постачав українські книжки, а потім постачальники десь зникли, тому цій найбільшій книгарні Праги просто немає де брати українські книжки.
- А хто мав би забезпечити постачання українських книжок? Видавництво чи держава, державне агентство?
- Книжки може поставляти і видавництво, але якщо ми говоримо про видавництво як бізнес, то це має бути бізнес і держава не має його вбивати.
Дивіться: держава встановила, що валютна виручка має повертатися в країну впродовж 90 днів. Це стосується і постачання книжок, а вони на книжковому ринку у всьому світі постачаються на реалізацію. Тобто ти вивіз їх за кордон, віддав на реалізацію і тобі платять по мірі продажів. Тож в цьому аспекті видавничий бізнес вступає в конфлікт з законодавством, тому що реалізувати весь наклад і повернути гроші за 90 днів неможливо. Я розумію державу, яка намагається зробити так, щоби гроші не вивозилось з країни. Але тоді давайте зрозуміємо, що так ми закрили можливість постачати наші книжки зарубіжним партнерам.
Є ще інший аспект, коли видавництва або книготорговельні фірми продають українські книжки українською через поштові сервіси доставки напряму зарубіжним українцям. В такому разі виходить величезна ціна, бо доставка коштує більше, ніж книжка.
- Але це ж українські книжки українською мовою для українців за кордоном. Це не українські книжки чи переклади українських книжок для іноземних читачів і про популярізацію української літератури не йдеться…
- Так, але це теж важливо, бо інакше наші люди за кордоном спокійно йдуть в найближчу книгарню і купують книжку російського видавництва. Російських книжок повно в закордонних книгарнях, вони продаються не тільки через інтернет. І навіть якщо російські книжки купляти за кордоном через інтернет, то вони відправляються з Євросоюзу, тобто логістичні витрати низькі. Тобто ми на європейських ринках зараз конкуруємо з російською книжкою за українського читача - не за іноземного, а за українського. І ми цю конкуренцію програємо, бо не можемо надати ті самі умови, що російські видавництва.
Я пропонував двом останнім міністрам культури створити грантову систему для українців, які відкриють книгарні в Європі. Можна витратити EUR20-30 тис. на грант на відкриття української книгарні у Варшаві чи Лодзі. Це невеликі гроші, але це мають бути грантові гроші, які йдуть на книжковий бізнес. І тоді той, хто створить цей бізнес, буде зобов'язаний знайти книжки, оплатити їх, привезти, працювати, найняти людей. Але так можна сформувати конкурентне середовище..
Є й інший варіант, який я пропонував міністрам: якщо держава не можете знайти гроші, хоча я впевнений, що їх знайти нескладно, можна зробити для українських видавців виставки та продажі у великих містах за кордоном - там, де багато українців. Крім згоди, що це гарна ідея, я нічого не почув у відповідь. За професійного підходу, коли є завдання витіснити російську книжку із свідомості зарубіжного українця і поборотися за його українську мову, потрібно шукати рішення, а не говорити, що міністерство не має цим займатися. Будемо відвертими: Міністерство культури і книжкова галузь перебувають абсолютно в різних вимірах.
- Якщо уявити, що все гаразд - є гранти, є гроші, то, на вашу думку, що можна було б запропонувати іноземному читачу з українських книжок? Умовно кажучи, Лесю Українку чи, може, щось нове про війну?
- Насамперед я запропонував би книжки військових авторів, наприклад, книжки Валерії Суботіної "Полон" і "Азовсталь". Вона єдина, хто написав про російський полон. Я впевнений, що на такі книжки є попит у іноземців, хтось вже купив ці книжки англійською.
Я впевнений, що, серед іншого, ми маємо продавати нашу жанрову літературу, нашу фантастику, наші детективи, тобто масову літературу, яка може завойовувати ринок, якщо ми маємо на увазі ринкові речі. Ми також маємо пропонувати романи серйозних українських авторів, наприклад, Володимира Лиса, на якого точно є попит у Східній Європі.
Але для всього цього потрібна співпраця з державою. Книжкова галузь у всьому світі має системну підтримку держав. Наразі в Україні є письменники, науковці, видавці, які готові створити програму перекладів української класики і української літератури, зробити її цікавою в західному світі. Залишається лише залучити державу.
