Ексклюзивне інтерв’ю начальниці Старобільської міської військової адміністрації Яни Літвінової у межах спільного спецпроєкту інформаційного агентства "Інтерфакс-Україна" та Фонду Східна Європа "Досвід громад". Його мета – показати досвід українських громад із адаптації та інтеграції вимушено переміщених осіб задля підвищення ефективності роботи органів місцевого самоврядування.

Детальніше про ефективну взаємодію з ВПО можна дізнатися в безкоштовному онлайн-курсі "Адаптація та інтеграція ВПО: досвід і можливості" на освітній платформі "Зрозуміло!"

Автор: Олександр Трохимчук

— Місто Старобільськ із початку повномасштабного вторгнення Росії перебуває під тимчасовою окупацією. А яким був ваш ранок 24 лютого 2022 року?

— Він розпочався для мене з телефонного дзвінка. І голос у слухавці сказав про те, що за кілька годин буде офіційно оголошено війну. У той момент я навіть не сприйняла цю інформацію. Але була готова і зібрала речі, бо 23-го ми з керівниками району сиділи в районній державній адміністрації, в будівлі навпроти міської ради, і розмовляли про те, що нам потрібно видавати повістки, розташовувати військових. А цей дзвінок, він зламав моє життя і, як з’ясувалося потім, зламав життя багатьом людям.

Ми зібралися в міській раді, в адміністрації, офіційно проговорили, яких заходів вживатимемо, а також – про те, залишаємося ми в місті чи будемо евакуйовуватися.

 

— Близько місяця ви прожили в окупації. Чому не виїхали?

— Об’єктивно: законодавство взагалі не дає жодної норми, за якою ми б розуміли, що має вчиняти орган влади, орган місцевого самоврядування у ситуації, коли починається війна. Тож ти не знаєш, що відбуватиметься далі і як усе це надовго, але несеш відповідальність за людей у громаді, за колективи. І при цьому не маєш жодної можливості показати, що ти в розпачі або боїшся. Маєш прийняти сильне, вольове рішення.

Таким рішенням для мене стало те, що я залишаюся у місті – і ми контролюємо ситуацію. А складних ситуацій було безліч: у нас були ковідні хворі, вони потребували кисню, який ще треба було доставити до міста, адже процеси життя, вони ж не зупинились в одну мить, люди народжували, люди помирали. Певні проблеми були пов’язані з тим, що підприємці не розуміли, як у надзвичайній ситуації організовувати роботу своїх торговельних точок, що взагалі буде з доставкою товарів.

І ось той хаос, який виник у місті, його потрібно було якимось чином скерувати, щоб унеможливити продовольчу кризу, щоб продовжувалось лікування людей і щоб відбувалися процеси із забезпечення життєдіяльності громади. І тоді разом із керівниками підприємств ми визначили, хто й чим займається першочергово.

…А на ранок 26-го уже відбулися обстріли території громади. І тоді до наших завдань додалися ще й нові: допомоги жителям обстріляних будинків, розмістити їх у більш безпечних місцях, забезпечити найнеобхіднішим, налагодити постійну комунікацію та співпрацю з ДСНС.

Я не мала права виїхати з громади, бо тоді б люди залишилися сам на сам з тією невизначеністю та невідомістю. І зараз уже можу про це казати відверто, що була постійна комунікація та передача інформації (Збройним силам України – ІФ-У) щодо тієї [російської] техніки, яка пересувалася містом, танків, які заходили, щодо маркування, маршрутів, куди і в якій кількості вони рухалися.

Так було до певного часу. А потім почалось захоплення, і воно було тихим. Бо до міської ради, до прикладу, окупанти взагалі не заходили протягом тривалого часу – це два-три тижні. Вони навіть не звертали уваги на будівлю міської ради. Їх більше цікавили Служба безпеки, прокуратура, поліція та суд.

 

— При цьому всьому вам вдавалося досить довго утримувати гривню як грошову одиницю навіть в умовах окупації…

— Ми постійно фінансували все через Казначейську службу. Поки люди мали можливість знімати та застосовувати гривню в магазинах, маючи її запас, ми робили так, щоб гривня постійно ходила.

І це справді було для них (російських окупантів – ІФ-У) дуже несподіваним. Вони взагалі не розуміли, яким чином гривня тримається. Якщо для прикладу взяти Марківський і Міловський райони, то там рубль вони ввели значно швидше. Тривалий час навіть в окупації, поки був доступний інтернет (наразі з жовтня 2022-го жителі громади повністю позбавлені цієї послуги, бо окупанти відключили її), для жителів були доступні всі цифрові сервіси.

Ми продовжували платити заробітну платню вчителям, які, до речі, завершили той навчальний рік у громаді під окупацією за українським законодавством та за українською освітньою програмою, а наші діти по закінченню навчання отримали свідоцтва про здобуття освіти відповідного рівня (9 та 11 класи).

Навіть попри те, що вже був організований новий відділ освіти незрозумілої республіки та був призначений головний лікар їхньої лікарні, окупаційна влада примудрялася звільняти людей за українським законодавством, користуючись певним набором печаток у директорів. Багато людей говорили про те, що не можуть забрати трудової, як і не можуть змусити директора довести підробку: що на документі – підпис іншої людини.

— Якби ви могли назвати три найскладніших для себе рішення протягом того місяця, то про які йшлося би передусім?

— Найперше – це, певно, про особисте: як вивезти дитину, як з нею попрощатися та як, дивлячись їй у вічі, сказати, що ми зустрінемося ще, бо я тоді не була в цьому впевнена.

Друге – це про роботу: як втримати всю структуру, щоб все працювало – й те, що мені підконтрольне, й те, що ні. Водночас це те, з чим нам довелося зіткнутися. Наприклад, координація роботи з недопущення мародерства у зруйнованих будинках. До того ж, росіяни унеможливили ввімкнення сирен, які сповіщали би людей про чергові обстріли, а тому залишалось єдине джерело комунікації – це телефон, телеграм-канали.

Третє питання – це мій колектив: яким чином зробити так, щоб жодна людина не постраждала.

 

— І вам це вдалося?

— Так, можу сказати, що мені це вдалося, як і те, що можу пишатися своїм колективом. Серед керівного складу міськради жодна людина з мого оточення не виявилася колаборантом. На комунальних підприємствах, у структурних підрозділах, які підпорядковані міській раді, знайшлися ті, хто прийняли для себе інше рішення – так, там є колаборанти.

 

— Якщо вже йдеться про колаборантів, то чи маєте дані щодо кількості зрадників у громаді?

— Вони були серед керівників органів влади, вони залишились там, а ось самі владні установи релоковані, продовжують свою роботу на території України. І так, їх багато.

Якщо на початку в них (у російських окупантів – ІФ-У) не були сформовані штати, і вони призначали людей із вулиці, які просто були прихильниками перевороту та захоплення території, то потім вони від цих людей почали "чиститись" – і вже набирали тих, хто підпадав під їхні критерії.

При цьому окупанти заохочують людей навчатись у вишах РФ – для того, щоб вони могли працювати. "Нова влада" возить вчителів до країни-агресора, а звідтіля педагогів і медиків перекидають до нас. Бо вони нібито намагаються надати якісь медичні послуги нового рівня. Хоча люди, які пам’ятають, як усе було до 24 лютого, розуміють, що це фейк, і рівень їхніх послуг – взагалі ні про що.

 

— Чи намагалася окупаційна влада схилити вас до співпраці? Бо вочевидь, за місяць такі спроби тиску могли мати місце...

— Спочатку все було, скажімо так, м’яко і більше з нерозумінням того, чому ми не зустрічаємо їх із квітами. Бо вже наприкінці першого тижня (окупації Старобільська – ІФ-У) відбулася перша акція протесту, де люди чітко висловили свою проукраїнську позицію.

Так, справді була спроба (схилити до співпраці – ІФ-У): мовляв, сідаймо за стіл переговорів і розмовляймо. Але розмовляти нам було ні про що. Тому що для того, щоб вести якісь перемовини, має бути консенсус і компроміс. А його в цій ситуації просто не може бути. Позиція була однозначна й незмінна: ми тримаємося, виживаємо і чекаємо Збройні сили України. Іншого не могло бути.

Перший контакт із окупантами стався, на жаль, коли місцеві зрадники навели їх на місце, де ми тоді перебували. Нас розкидали по кімнатах, поставили до стінки і влаштували нам допит: питали про різні речі, подекуди навіть мені незрозумілі. Загарбники взагалі не орієнтувалися в тому, як облаштована система влади в громадах. І навіть коли в мене питали, мовляв, ви хто, а я відповідала, що є головою громади, то далі в мене перепитували: "А це хто?" Я пояснювала, що це типу мер, тільки це більш об’єднана посада, бо ж є ще й села... Звісно, їх цікавило, де гроші. Я казала: в казні, вона – через вулицю, але там грошей немає, бо все в нас – в електронному вигляді, все на токенах. На що – наступне питання: "А що таке токен?"

Тобто ці люди взагалі не розуміли тих процесів, які відбулися в Україні. Війна на Луганщині почалася набагато раніше. І це ті люди, які заходили з "ЛНР", і вони вважали, що й ми так само живемо, як вони. Тож коли бачили наші будівлі, школи, лікарні й те обладнання, що ми маємо, то думали, що я, певно, дуже гарний керівник, раз у нас усе так виходить, бо мовляв, навіть у них, у Луганську, такого немає.

Тож моя позиція лишалася однозначною: я займаюся людьми, громадою. Мене взагалі не цікавила будь-яка співпраця з окупантами. Хоча тоді в мене ще було якесь примарне уявлення, що все ж таки, є якась правова основа у цього спілкування, бо ж є Женевська конвенція, що все ж таки, вони мають діяти за якимись правилами. Але вже згодом стало зрозуміло, що жодних правил немає – ані людських, ані будь-яких міжнародних (правових – ІФ-У).

Під час другого мітингу, який відбувся 6 березня, на якому люди вийшли мене підтримати, був знятий їхній прапор (так званої "ЛНР" – ІФ-У), ганчірка, не знаю, я не можу називати ось те полотно прапором, бо для мене це не прапор… Натомість наш прапор повернувся на своє законне місце.

І коли окупанти почали затримувати і дівчат, і хлопців, всіх, хто якимось чином виявляв проукраїнську позицію, активність, стало очевидним: немає взагалі ніякого закону. Вони навіть не сповіщали батьків про те, що їхні діти ув’язнені. Наступного після мітингу дня дівчину, яка брала в ньому участь і активно проявляла свою позицію, арештували і швидко відпустили, але вона була психологічно зламана, а одного хлопця дуже сильно побили.

 

— Чи володієте інформацією щодо кількості викрадених старобільчан? Скількох уже вдалося звільнити з полону?

— Тих людей, про яких ми знаємо, рахуємо в десятках. А ті, які були в катівнях і яких ув’язнювали – це в сотнях і, мабуть, навіть у тисячах.

Коли вже були облаштовані блокпости, і звичайні цивільні люди, тобто не представники органів влади, намагалися виїхати, то чоловіків роздягали до поясу, і якщо виявили на тілі якесь татуювання, пов’язане з символікою України, то вони потенційно ставали тими, кого затримували та допитували. Те ж саме стосувалися й тих, чиї родичі хоча би віддалено мали стосунок до правоохоронних органів або були військовослужбовцями. І якщо спочатку забирали лише чоловіків, то потім – уже всіх.

 

— Вас теж намагалися взяти в полон. За яких обставин це відбулося?

— Ховатися не було сенсу взагалі. Місто невелике, і окупанти рано чи пізно все одно би мене знайшли. Це було якраз після мітингу 6 березня: я отримала дзвінок про те, що їм потрібно поспілкуватися зі мною. Тож коли вже прозвучала фраза про те, що вони знають, де я знаходжусь і що маю бути на зв’язку 24 години на добу, я зібралась. Потім під'їхав бус, мене посадили до нього і ми поїхали. Тоді я навіть не знала, куди мене везуть, і подумки вже попрощалася з рідними, з дитиною. Собі ж дала обіцянку, що в будь-якому випадку не плакатиму, що триматимуся до останнього.

У бусі сиділа людина в балаклаві й навмисно курила. Цей чоловік говорив про те, що поки не може відкрити свого обличчя, але скоро я його побачу. Він пояснював, що мені може бути за те, що я вчинила, за те, що підбурюю людей. "Ми ж до вас ніяких претензій не мали, ми ніяких фізичних впливів не застосовували, а зараз у нас є претензія", – казала ця людина. На мою думку, за манерою спілкування це однозначно був співробітник служб.

Далі була розмова про те, що я не хвора, про те, що я розумна дівчина, бо вони давно моніторять. Були певні пропозиції роботи. При цьому, знаєте, ця людина помилилася в тому, що в мене є певні амбіції на зайняття певних посад. Вони пропонували різні посади – починаючи від депутата "ЛНР", бо в мене гарний рейтинг і люди мені довіряють, і закінчуючи керівником відділу освіти. Але я сказала, що хочу бути просто людиною.

Я не заплакала. Мене відпустили, але знову ж таки, сказали лишатися на зв’язку 24/7. І я зрозуміла, що ось це вже крапка, що далі вже нікуди. Тим паче, коли було наголошено про вплив на мене через мою доньку, яку я так і не змогла вивезти на початку окупації, бо тоді почалися обстріли у напрямку Дніпра. Тож у мене спрацювали інстинкт самозбереження і материнський інстинкт водночас. Того вечора я повернулася додому. Стояла в тиші й темряві перед вікном. Мене підкидало від кожного коливання вітру.

І на ранок ми з донькою вирушили. Це була історія про те, як втратити все і вмістити життя у три валізки. Бо коли ми виїжджали, то не могли забрати всього цінного, тому до доньки в мене було прохання: з собою нічого не брати, особливо – чогось небезпечного. Ми проїхали п’ять ворожих блокпостів, і коли вже доїхали до першого блокпоста Збройних сил України, донька розплакалася, дістала герб, свій ланцюжок із кишені і сказала: "Мамо, це наші".

Історія з тим бусом і тим військовим не покидала мене близько півроку. Я не могла взагалі спати, і мені постійно снилися жахи про те, що він наздогнав мене та мою доньку. Але мені вдалося впоратись, і я вважаю, що, в принципі, ми повинні шукати сенс життя в будь-якій ситуації, не здаватися. Так, важко, так, війна, так, незрозуміло, коли ми повернемося додому, але віру втрачати не можна. Інакше – нащо ми живемо в Україні? Все обов’язково буде Україна!

 

— Ви вже частково згадали і колаборантів, і місцевих патріотів. А наскільки в Старобільську нині потужний партизанський рух?

— У Старобільську є партизанський рух, і так, багато людей нас там чекають.

Загарбники намагаються заохочувати людей, нібито надаючи певні блага, заробітні платні. Тобто вони ж не просто так зробили інформаційний вакуум, позбавивши наших жителів послуг інтернету, тиснучи на них лише своїми пропагандистськими телеканалами, унеможливлюючи будь-яку думку, що може схилити людину на бік того, що Україна повернеться. На людей дуже діє їхній наратив про те, що це (окупація – ІФ-У) назавжди, тож ті хто залишився, мають приймати ці умови.

Враження, наче це якийсь Стокгольмський синдром, коли для того, щоб вижити, починаєш виправдовувати свого агресора, бо іншого шляху немає. Щоб отримати певну послугу, навіть медичну, ти маєш оформлювати їхній (російський – ІФ-У) паспорт. А коли отримуєш його, то тебе вже автоматично, з посмішкою записують у колаборанти і кажуть про те, що ти зрадник України.

 

— А скільки людей залишилось у громаді?

— Від так би мовити "корінного" населення Старобільська залишилось лише 20%. А до повномасштабного вторгнення в самому місті було 18 тисяч. Тобто можна порахувати.

Проте візуально це не відчувається, бо є дуже велика кількість людей, які переїхали з Лисичанська, Сєвєродонецька, Рубіжного та інших громад. Також є багато [російських] військових, які там постійно окопуються, намагаючись створити ілюзію певного супротиву. Це викликає посмішку, адже Старобільськ знаходиться в низовині, тож всі ці окопування взагалі не мають жодного стратегічного значення. Тому я впевнена: як тільки буде контрнаступ, вони підуть так само швидко, як і прийшли.

 

— Чи забезпечені люди, які залишилися, ліками, продуктами харчування, продовольством?

— В принципі все є. Але якість того, що в аптеках і магазинах – дуже сумнівна. Люди розповідають, що їм не допомагають ті ліки, які прийшли на заміну нашим, наприклад, від онкозахворювань, цукрового діабету, серцеві.

Водночас у лікарнях цієї частини Луганської області росіяни влаштували військові шпиталі. Тому багато людей взагалі відрізані від доступної медицини. Їх перенаправляють до Луганська, куди забрали обладнання з медичних закладів у районних центрах.

Те саме і з продуктами харчування. Вони неякісні та несмачні. Багато людей повернулося до закупівлі продуктів, вирощених на городах, тобто того, що місцеві продають на ринку. На старобільський ринок приїжджають скуплятися навіть із Сєвєродонецька, Лисичанська, Рубіжного, бо там – справді проблема з продуктами харчування.

 

— Наскільки зруйновані житловий фонд і об’єкти інфраструктури в Старобільську та громаді загалом?

— Найбільше руйнувань відбулося на початку лютого [2022 року]. Деякі будинки були зруйновані повністю, деякі – частково. Але на сьогодні вони взагалі знесені. Загарбники обіцяють побудувати семи- та дев’ятиповерхівки у Старобільську. У мене як голови громади це викликає посмішку, адже у Старобільську завжди були тільки п’ятиповерхівки. Та й забезпечити ліфтами і спеціалістами, які б їх обслуговували, зробити таку забудову взагалі неможливо, бо є проблема з каналізаційними мережами.

 

— Чи оцінювали ви вже збитки, яких зазнала громада внаслідок окупації? Про яку суму може йтися?

— Якщо йдеться про житловий фонд, то можемо приблизно зорієнтуватися за ціновою політикою, яка є зараз. Водночас якщо говорити про все вивезене майно з громади, то ці збитків зможемо оцінити вже після того, як зайдемо на територію (після деокупації – ІФ-У). Хоча вже зараз можу сказати, що це сотні мільйонів гривень.

— Чи маєте бачення, як після деокупації повертати до Старобільська людей та відроджувати громаду після війни?

— Так, справді, колись ми зустрічали внутрішньо переміщених людей як приймаюча громада, а зараз самі є в ВПО і розуміємо, як це – втратити все.

Ми продовжуємо свою діяльність. І скажу вам, багато людей не розуміє, що взагалі ми робимо як релоковані, якщо в нас немає території.

У Львівській області, де ми зараз тимчасово розміщені, – 10900 ВПО з Луганщини. З них – 4000 людей, які постійно приходять до гуманітарного хабу, який ми відкрили за підтримки Луганської ОВА.

У дистанційній школі Старобільської громади навчається 650 дітей і є навіть дитина з Криму, яка отримує українську освіту. Це, мабуть, про щось таки говорить. Наші діти зараз по всьому світу, але вони хочуть отримати українську освіту, щоб повернутися додому жити та працювати в Україні.

Також важливо сказати про те, що наші медики в релокованих підприємствах у Дніпрі та Рівному з серпня минулого року прийняли більше восьми тисяч внутрішньо переміщених осіб у багатопрофільній лікарні та надали їм медичні послуги. Те ж стосується й первинної допомоги.

Ми продовжуємо працювати, і мінімальний штат для того, щоб відновити роботу на деокупованій території, ми вже маємо. Так, розумію, що з економічної точки зору після деокупації наша територія багато часу буде в певній депресії. Але якщо не ми, то хто відновлюватиме територію? Її потрібно відновлювати, потрібно туди повертатися. А далі вже будуть люди, бо вони йдуть за житлом і роботою. Тому зараз наша робота – це напрацювання планів і першочергових кроків влади після деокупації і певного стратегічного бачення, яким чином ми будемо відроджувати як діяльність органів влади, так і розбудовувати, відбудовувати, а подекуди і відроджувати наші міста.

 

— Чи могли би ви уточнити, в чому саме полягає на сьогодні безпосередньо ваша робота?

— Знаєте, зараз у мене дуже складний вибір, бо коли в тебе є 26 депутатів, із якими ти можеш порадитися, які мають різні думки, але все ж таки, ви доходите до консенсусу, то зараз це історія, коли ти самостійно ухвалюєш кожне рішення. Відверто кажучи, це не моя історія, бо я завжди радилася з депутатами, ми завжди дискутували.

Але разом із тим, без керівника органу влади не функціонуватиме жодна підсистемна одиниця, тобто в якийсь момент закриється багатопрофільна лікарня, дистанційна школа – і вся структура розвалиться.

 

— Сьогодні ви особисто переживаєте новий для себе досвід – людини в статусі внутрішньо переміщеної особи. Як оцінюєте роботу місцевої влади Львова щодо адаптації та інтеграції ВПО?

— Як людина зі статусу ВПО можу сказати таке: той, хто хоче, завжди знайде те, що він шукає. Коли я переїхала до Львова, то взагалі нікого не просила про допомогу. Як звичайна людина пішла до ЦНАПу, мене прийняли через дві години, допомогли оформити статус ВПО.

У Львові є безліч організацій, які видають гуманітарну допомогу, і той, хто хоче, знайде підтримку.

Коли я виїхала зі Старобільська, то взагалі не знала, як розвиватимуться події, чи взагалі буде якесь рішення щодо голів тих територій, які опинилися під окупацію. Тож зокрема моніторила й ринок праці, а тому скажу, що у Львові робота є. Можливо, вона не відповідає забаганкам або бажанням людей у реалізації своїх амбіцій, але якщо хочеш працювати, то роботу тут знайдеш.

Що стосується базових проблем, то гостра й найперша для внутрішньо переміщених осіб – це житло. До того ж, Львів – дуже дороге місто, де знайти доступне житло – майже неможливо.

Українці ж, які залишилися без житла, вважають себе покинутими. Бо перше, що їм спадає на думку – це як вижити, а друге – де жити. І ось питання, де жити, прямо пов’язане з тим, як вижити.

 

— А яким чином проблеми ВПО можна вирішити через місцеву владу, на рівні держави та завдяки міжнародним партнерам?

— По-перше, потрібна синергія всіх рівнів влади. Бо громади найпершими прийняли на себе хвилю внутрішньо переміщених осіб, яких розселяли, яким надавали тимчасові притулки. Зараз навіть у Львові ще є шелтери, тобто якщо людина приїжджає на вокзал, то вона може підійти до волонтерів, і вони її скерують на певне тимчасове житло. Для постійного проживання воно не підходить, але тимчасово проблема буде вирішена, щоб людина змогла, все ж таки, ухвалити рішення, що робити далі.

І от для цього потрібно дуже чимало внутрішніх сил. Багато людей зараз перебувають у такій психологічній кризі, коли не можуть віднайти себе і повернутися до бажання жити та працювати. Тому я раджу всім сходити до психолога, бо звернутися по допомогу – це не соромно.

Кожна громада зацікавлена в тому, щоби професійні кадри залишилися на її території. Наведу приклад Дрогобича: вони ремонтують старі гуртожитки для того, щоб розселити внутрішньо переміщених осіб і створити певний фонд службового житла, а потім залучити молодих спеціалістів до життя громади.

Держава намагається створити умови, за яких надаватимуться компенсації, кредити, пільги, здійснюватиметься будівництво, але держмашина дуже повільна у цьому питанні. А коли держава матиме підтримку міжнародників, тоді і це питання може бути вирішене.

Отже, треба ще більше зусиль, роботи, підтримки міжнародних організацій на зрозумілих умовах партнерства.

***

Думки та твердження, висловлені в матеріалі, необов’язково збігаються з поглядами організацій – партнерок консорціуму та Європейського Союзу.

***

Інтерв’ю начальниці Старобільської МВА Яни Літвінової підготовлене у межах спільного спецпроєкту інформаційного агентства "Інтерфакс-Україна" та Фонду Східна Європа "Досвід громад" (https://interfax.com.ua/news/general/919611.html), започаткованого за підтримки програми "Стійкість", яку виконує Фонд Східна Європа у консорціумі неурядових організацій на чолі з ERIM (Франція) та коштом Європейського Союзу. Його мета – показати досвід українських громад із адаптації та інтеграції вимушено переміщених осіб задля підвищення ефективності роботи органів місцевого самоврядування. Детальніше про ефективну взаємодію з ВПО можна дізнатися в безкоштовному онлайн-курсі "Адаптація та інтеграція ВПО: досвід і можливості" на освітній платформі "Зрозуміло!" (https://bit.ly/Zrozumilo)