Ігор Жданов, кандидат політичних наук, керівник проекту Інформаційна оборона Фонду "Відкрита політика", волонтер ЗСУ

 

Слова «окупанти» чи «окупаційна армія» донедавна мали яскраво негативний характер та застосовувалася виключно до рашистських військ агресора, які вторглися до України. Збройні Сили України були нашими захисниками і аж ніяк не «окупантами».

Але після Курського наступу ЗСУ військово-політичний ландшафт  кардинально змінився.

Якими є наслідки Курського наступу як для нас, так і для наших союзників та ворогів?

Чи є сьогодні Збройні Сили України окупаційними військами на території Курської області?

І що робити аби не порушавати засади міжнародного гуманітарного права?

Наслідки Курського наступу ЗСУ

Кожна операція будь-яких збройних сил має свою суто військова мету. Як правило, це знищення угруповання противника і внаслідок цього захоплення якоїсь ворожої території. На рівні стратегічних військових операцій її мету затверджує головнокомандувач збройних сил (вищий військовий командир).

Стратегічні військові операції також переслідують цілі військово-політичного характеру. Їх визначення це вже прерогатива Верховного головнокомандувача – президента, прем’єра, генсека, іншого лідера країни.

Наприклад, під час Київської оборонної операції у вересні 1941 році Йосип Сталін був категорично проти здачі Києва, оскільки саме у цей час він мав проводити переговори з особистим представником президента США Гаррі Гопкінсом. Радянський главковерх був переконаний – здача Києва зробить неможливим  домовленості  із Рузвельтом про ленд-ліз, що було критичним для радянської оборонної промисловості.

Результат відомий – Київ все рівно довелося залишити, а у полон попало більше як 600 тисяч радянських бійців.

Військові та військово-політичні цілі стратегічних операцій є державною таємницею. Тому дискусії про мету та цілі Курської наступальної операції ЗСУ вважаю абсолютно безплідними та безпідставними.

А ось про наслідки цієї операції ми маємо і повинні говорити, адже вони дійсно серйозно вплинули на військово-політичні реалії україно-російської війни.

Ці наслідки можна умовно розділити на дві групи: внутрішні та зовнішні. Давайте спочатку проаналізуємо наслідки Курського наступу, якщо можна так сказати для внутрішнього застосування.

По-перше, Курський наступ ЗСУ без сумніву позитивно вплинув на суспільні настрої в Україні.

З часів звільнення Харкова та Херсона минуло майже два роки. За цей час інших яскравих перемог ЗСУ (втім, як і наші вороги) досягти не змогли. Відсутність наших військових успіхів негативно впливало на віру українців у перемогу, підживлювало антивоєнні настрої, провокувало ухилення від мобілізації.

Але ситуація змінилися. Погодьтесь – коли ти встаєш рано вранці, включаєш телевізор, а там заставка – «Збройні Сили України продовжують успішний наступ на території росії», то і думки у тебе більш позитивні.

До того ж захоплення частини Курської області це такий собі джокер, який може спрацювати на гіпотетичних переговорах. Адже завжди краще мати додаткові потужні «аргументи» на таких перемовинах.

По-друге, Курський наступ ЗСУ змусив ворога перекидати резерви, щоби парирувати удар української армії, а отже послаблювати свої сили на інших напрямах.

У відкритих джерелах вже з’явилися інформація про те, що ворог перекидає окремі частини до Курської області. Зрозуміло, що на питання «звідки, скільки і куди?» відповіді у автора не має. Це закрита інформація. Краще всього на них може відповісти лише ГУР МО.

До речі, путіну прийдеться приймати рішення не лише стосовно ситуації у Курській області. Росії прийдеться прикривати увесь кордон з Україною. А це додаткові ресурси, які московити повинні звідкись взяти.

По-третє, успішна операція укріпила віру наших бійців у можливість завдання серйозних ударів по ворогу та перемог над рашистами.

Що стосується висловлень наших блогерів, що Курський наступ відволікає увагу суспільства та командування Сил оборони від дійсно тривожної та загрозливої ситуації під Покровськом, відповім так.

Включайте критичне мислення, уважно слідкуйте за ситуацією на цьому відтінку, допомагайте фронту.

І ще одне. Розвиток ситуації під Покровськом залежить, перш за все, від рішень Головкома Олександра Сирського, сил та засобів, які є для їх виконання, а не від нашої з вами уваги (хоча в умовах України і це безумовно важливо).

Збройні Сили України у ході цієї війни навчилися відповідати асиметрично. В умовах нерівностей ресурсів, стратегія а-ля Верден-1916 року, коли супротивники вважали, що направлення ще одного батальйону під Верден забезпечить їм перемогу, є для України абсолютно хибною.

Боюсь, що додаткові українські бригади саме під Покровськом навряд чи переломлять ситуацію. Ворог негайно перекине туди свої додаткові резерви. Необхідно шукати ще одне асиметричне «інше» рішення для того, щоби покращити ситуацію на Покровському напрямку. Переконаний, незабаром ми його побачимо.

Суттєвими є і зовнішні наслідки Курського наступу ЗСУ.

По-перше, союзники України (США, Німеччина, Франція, Велика Британія інші) відновили свою віру у спроможність нашої армії отримувати перемоги над ворогом. Це відбулося як загалом у західному суспільстві (велике дякую демократичним ЗМІ), так і серед представників, насамперед американської еліти.

До речі, щодо дискусії (більше мені здається віртуальної) про можливість використання західної зброї на території росії  і ведення війни ЗСУ на території країни агресора.

Україна. як суверенна держава, має право вживати всі необхідні заходи, передбачені Статутом ООН для оборони власної країни, у тому числі не лише завдавати удари по росії, а й проводити військові операції на її території для знищення військ агресора та захисту власного суверенітету. Це не викликає жодних сумнівів.

Щоправда, є нюанс. Україна зараз не може використовувати далекобійну сучасну західну зброю, наприклад ATACMS, для ударів по російській території. Але така заборона обумовлюється вимогами наших союзників під час поставок озброєння до України.

Інше питання – це зброя полю бою. Тобто, німецькі Леопарди-2 або американські гаубиці «три топори» 777 у Курській області не можуть викликати (та й і не викликають) ніяких питань.

По-друге, Курський наступ продемонстрував неспроможність російської влади  та особисто Путіна забезпечити безпеку російських підданих.

Це не означає, що в росії миттєво зросли антивладні настрої. Але безумовно одне.

Серед російської еліти стало все більш голосно звучати питання: «навіщо нам ця війна, яка витягує з нас гроші та робить нерукопожатими на Заході?».

Частина ж простих росіян ще раз на власному досвіді пересвідчилася, що крики «путін допоможи» це лише марне потрясіння повітря. А інша частина російсько-підданих з Москви чи Далекого Сходу усвідомила – Курщина це дійсно так далеко та загалом їх не стосується.

Є ще одна обставина, яка заслуговує на особливу увагу і про яку необхідно поговорити окремо, – вперше з початку війни Сили оборони воюють на території держави агресора та захопили частину її Курської області.   

Збройні Сили України – окупаційна армія?

Дійсно з десятих чисел серпня 2024 року, як не «дико» для нас українців це звучить, але з точки зору міжнародного гуманітарного права Україна є державою - окупантом. Адже в ході проведення військової операції ЗСУ фактична влада в частині Курської області перейшла до рук української армії.  

Ті читачі, хто хоче більш детально розібратися з питаннями окупації, правовим режимом окупованих територій, можуть особисто ознайомитися із IV Гаазькою Конвенцією про закони та звичаї війни на суходолі 1907 року та Женевською Конвенцією про захист цивільного населення під час війни 1949 року, іншими міжнародно-правовими угодами.

Ми ж у цій статті зупинимося лише на основних моментах, що визначають правовий режим окупації. Також напевне, буде дуже корисно порівняти міжнародно-правові вимоги з існуючими окупаційними реаліями – насамперед, з тим, як поводить себе росія на тимчасово окупованих територіях України. Особливо після Бучі, масових випадків знущань та вбивств українських військовополонених (нещодавнє відео з обезголовленим українським військовим ще раз підтвердило – московіти однозначно за межею зла).

Міжнародні Конвенції передбачають, що з переходом фактичної влади на території країни ворога до збройних сил іншої країни остання зобов'язана зробити все від неї залежне для відновлення громадського порядку і спокою. Для цього Україна і створила 15 серпня 2024 року військову комендатуру на чолі з генералом Едуардом Москальовим.

Давайте спочатку більш детально зупинимося, які положення гуманітарного права захищають населення:

• на окупованій території мають забезпечуватися основні права людини, поважатися права сім'ї, окремих осіб і приватна власність;
• закони, перш встановлені на даній території, повинні зберігати свою силу, якщо тільки протилежне не продиктовано крайньою необхідністю.
• окуповуюча держава не має права переселяти частину свого населення на територію, яку вона окуповує;
• заборонено примушувати населення окупованої території до видачі інформації про власну армію і про способи її оборони;
• заборонено примушувати населення присягати на вірність ворожій державі та карати осіб за діяння, яких вони не скоювали (колективні покарання).

Також міжнародні конвенції захищають майно та кошти населення окупованої території.

Армія, яка займає ту чи іншу область, має право заволодіти грошима, фондами, борговими вимогами та іншими активами, що належать безпосередньо ворожій державі, які можуть бути використані у військових цілях, але грабіж безумовно заборонений. Контрибуція може бути стягнена тільки на основі розпорядження керівного командира, при цьому платникам контрибуції повинна видаватися розписка.

Якщо ворожа держава збирає на території встановлені законною владою податки, вона повинна керуватися існуючими правилами оподаткування та нести витрати у розмірах, відповідних розміру витрат законного уряду на даній території.

Неупереджений аналіз доводить – на тимчасово окупованих територіях України жодне з положень міжнародних конвенцій на сьогодні росією не виконуються. Системними є порушення прав людини, запроваджуються російські закони та правила, створюються російські органи влади, українських громадян примушують отримувати російські паспорти, масовими є випадки мародерства та грабежу. Список можна суттєво розширити на побажання читача.

Росія з точки зору міжнародного права абсолютно незаконно включила до свого складу українські території та масово переселяє з інших російських областей на тимчасово окуповані території – наприклад, до Криму - російських громадян.

Багато хто з українців неодноразово задавав собі та суспільству питання: а чи взагалі варто Україні дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права.  Адже росія системно і масово порушує його, вбиває мирних громадян та військополонених.

Моя відповідь проста та однозначна: так!

Українці не звіри, ми люди і, як би нам не було важко, ми не можемо дозволити себе дегуманізувати.

Наша помста – це наша перемога. І вона неодмінно буде.