Павло Жебрівський, президент військово-цивільної спілки “Бойове Братерство України”

22 червня 1941 року почалася німецько-радянська війна. Саме в цей день небо над Україною перестало бути мирним, а мільйонам життів було фактично підписано смертний вирок. Та сьогодні ми маємо не просто згадувати загиблих та шанувати живих, а й усвідомлювати уроки тих страшних подій.

1. Ніякі пакти, меморандуми чи декларації не захистять так, як сильна боєздатна армія. Потрібно прагнути до миру, але бути готовим до війни. Пакт Молотова-Ріббентропа про ненапад та розподіл сфер впливу не зупинив Німеччину та не вберіг СРСР. Будапештський меморандум, який мав стати гарантією безпеки та миру, так само виявився лише клаптиком паперу. Єдиний реальний запобіжник агресії іншої держави – сильна армія та розвинута економіка.

2. Війна – це велика трагедія для людини та держави. Підбурювати до неї, а тим паче розпочинати – великий злочин. Під час війни Україна понесла найбільші людські та матеріальні втрати серед всіх держав: загинуло до 10 мільйонів осіб, більше 2 мільйонів були вивезені на примусові роботи до Німеччини, 700 населених пунктів було вщент зруйновано. Українці завжди пам’ятали про це і повторювали: “Ніколи знову”. Натомість сусідня держава вела риторику у дусі “можем повторить”. Вже це мало насторожити світову спільноту та вдатися до превентивних заходів.

3. Тоталітарний режим ніколи не буває добрим, навіт до своїх громадян. Втрати, описані вище – результат агресії і Німеччини, і СРСР. Депортація кримських татар, людиноненависницький спосіб визволення Києва, ставлення до полонених як до зрадників та ворогів народу, – все це справа рук Радянської держави, і вона коштувала українцям мільйонів життів.

4. Держава, яка не цінує своїх людей, приречена на самознищення. “Мы за ценой не постоим” – цю фразу у радянські часи спотворили, наче у кривому дзеркалі. Вона означала не мир через перемогу, що є близьким для українців. Ні, вона передбачала бездумні людські втрати та абсолютне знецінення людських життів як під час війни (згадаємо операцію звільнення Києва під командуванням Ватутіна), так і по її завершенню (людей, які були в полоні чи в окупації вважали “ворогами народу”). Українська влада повинна докладати всіх зусиль для реабілітації та адаптації воїнів, а не позбавляти їх пільг.

5. Жодна держава не може почувати себе у безпеці, поки на політичній мапі світу є держава-агресор. Цей урок вже давно варто усвідомити Європі. Політика потурання агресорам лишень розв’язує їм руки. Напад на Польщу 1 вересня 1939 року, очевидно, не був проблемою самих лише поляків. Європейським лідерам варто врешті зрозуміти, що окупація та війна на території Молдови, Грузії та України, зазіхання на суверенітет Білорусі мають викликати не “занепокоєння”, а конкретні дії.