Дмитро Соболєв, експерт у сфері фінансів

Тема корупції в Україні вже стає просто «легендарною» серед чиновників ЄС. Але проблема в тому, що йде боротьба не з корупцією, а з її наслідками

Я вже відзначав, що боротьба з корупцією в Україні достатньо дорого обходиться платникам податків. Особливо, якщо зважити на той невисокий рівень ефективності, який демонструють новостворені і діючі антикорупційні органи. Однак, в новому бюджеті на 2022 рік закладено збільшення фінансування вже працюючих антикорупційних органів.

Так, наприклад:

• На утримання Вищого антикорупційного суду +135,5 млн грн. (+36,1%)
• На утримання Національного антикорупційного бюро України +112,8 млн грн. (+10,6%)
• На утримання Національного агентства з питань запобігання корупції +145 млн грн. (+12,7%)
• На утримання Державного бюро розслідувань +84,2 млн грн. (+3,4%)
• На утримання Служби безпеки України +1 043,4 млн грн. (+7%)

Загалом, на всі органи, які мають боротися із корупцією, наступного року з бюджету витратять більше 20 млрд грн. Але що ми отримуємо за ці гроші? Великих перемог над корупцією поки не бачимо. І цей висновок підтверджують європейські аудитори.

Нещодавно, Європейська рахункова палата (European Court of Auditors, ECA) представила звіт щодо підтримки Євросоюзом боротьби з корупцією в Україні. Основний висновок її досить невтішний: підтримка Євросоюзом боротьби з високорівневою корупцією в Україні виявилась малоефективною.

У звіті, зокрема, відзначено, що створення спеціальних антикорупційних органів – це позитивний момент, але «довіра до таких інституцій лишається низькою, а кількість судових вироків за високорівневу корупцію – невеликою».

Європейський аудитор Юхан Партс, відповідальний за підготовку цього звіту, вважає, що в Європейському союзі немає країн, масштаби корупції в яких були б такими ж, як в Україні. «Я вважаю, що ситуацію в Україні не порівняти з будь-якими країнами ЄС. Кращим показником цього є зв'язок між економічним розвитком – ВВП на душу населення – та індексом корупції, якщо ви покладете ці два показники разом. Україна і ВВП на душу населення, може бути, я помиляюся – це близько $5 тисяч на рік (насправді, ВВП у 2020 році складав близько $3700), в Польщі – $18 тисяч, в Естонії – $23 тисячі. Але ж всі ми почали в 1992 році з однієї і тієї ж стартової точки. Це – результат впливу корупції», –  сказав Партс. Основним чинником корупції Партс вважає українських олігархів, які, на його думку, «захопили державу». І тому у звіті Європейської рахункової палати є рекомендації щодо свого роду всеосяжного способу, як зосередити увагу на цих корінних причинах такого роду корупції як «захоплення держави».

З одного боку, висновки слушні, проте нагадаю, що олігархи з’явилися в Україні завдячуючи підтримці державою процесу приватизації, яка у вітчизняному законі про приватизацію від 1992 року, попри підручникові визначення як «останньої стадії санації збиткового підприємства», була визначена як «платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об’єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб». До речі, саме на цьому тоді наполягали наші західні партнери. Новий закон взірця 2018 року це визначення не змінив. Невже лише у 2021 році і тільки після звіту Європейської рахункової палати стало зрозуміло, що олігархи є найвагомішим «драйвером» української корупції?

Я вважаю, що починати боротьбу з системною корупцією варто не із збільшення кількості спеціальних органів, а зі змін в регуляторній політиці, щоб підрізати сам корінь корупції, а не боротися з її наслідками. Коріння корупції, у свою чергу, знаходяться у своєрідному суспільному договорі між громадянами та елітою, якій дозволяє «заплющувати очі» на намагання тих і інших отримати більше суспільних благ у не зовсім легальний спосіб. Якщо ж подивитись на основні чинники корупції в органах державної влади, то, насамперед, слід звернути увагу на проблему суттєвої зарегульованості всіх сфер: від особистого життя кожної людини до бізнесової діяльності великих корпорацій. А зовсім не діяльність олігархів як таких. Вони лише скористалися корупціогенністю чиновників та політиків задля збільшення своїх статків та впливу на політику. І це дійсно є проблемою і великою загрозою для державності в цілому.

Правило корупціогенності влади в усі часи виглядало і зараз виглядає так: чиновник завжди є більш схильним до кримінальної діяльності, бо, порівняно із бізнесменом, ця сама кримінальна діяльність є чи не єдиним способом для чиновника збільшити свої статки.

Розуміючи це, державна політика щодо протидії корупції має базуватися на наступних принципах:

- однозначність законів та їхніх норм. Чим меншою є можливість чиновника впливати на ухвалення управлінських рішень через можливість нарізно трактувати положення статей законів, тим меншою є вірогідність того, що за своє «правильне рішення» він може вимагати та отримувати корупційну винагороду;

- максимальне спрощення різних адміністративних та дозвільних процедур, їх безоплатність та швидкість виконання. Така ситуація руйнує один з головних рушійних чинників корупції – можливість отримати будь-яку публічну послугу від держави швидше і, іноді, дешевше, ніж це дозволяє зробити закон;

- створення системи пільг та преференцій для чиновників та членів їх родин, які мають компенсувати заборону на ведення ними комерційної діяльності та певні обмеження щодо сфер такої діяльності для членів їх родин через можливий конфлікт інтересів. Зокрема, це можуть бути особливі умови щодо отримання освітніх послуг (для чиновника та членів його родини), додаткової оплачуваної відпуски, службового житла (що, іноді, може залишитись за родиною чиновника і після його виходу у відставку чи на пенсію), підвищеної пенсії, паркування персонального авто біля робочого офісу тощо. Всі ці пільги та преференції чиновник втрачає і має сплатити повну вартість того, що на нього витратив бюджет, у випадку, якщо суд визнає його винним у корупції. Так працює система заохочень та відповідальності.

Це потужна системна робота на різних рівнях влади. Тривала і кропітка. Замість цього в Україні продовжують боротися із наслідками корупції та формувати суспільну думку, що «варто лише всіх поганих чиновників замінити на хороших – і корупція зникне». Ні, нічого подібного не відбудеться.

Корупція зникає там, де зникають причини для її появи. Як, наприклад, це було із реформою системи надання адміністративних послуг населенню. Шлях від радянських «паспортних столів» до сучасних ЦНАПів виявися не таким вже й тривалим. Але наскільки спростилися та стали швидшими і якіснішими послуги. І корупція – зникла. То може варто вже починати вчитися на власних позитивних прикладах?