Наталія Алюшина, Голова Національного агентства України з питань державної служби

 

Історія знає різний досвід розвитку, зокрема, в умовах відновлення країн після воєнних чи природних спустошень. Природу таких процесів аналізували турецький економіст Дарон Аджемоглу та науковець із Великої Британії  Джеймс Робінсон – автори культової книги "Чому нації занепадають? Походження влади, багатства і бідності".

Їхнє дослідження переконує, що рівень розвитку держави не визначається географією чи природними багатствами або культурними особливостями нації. Наявність вуглеводнів не є запорукою процвітання. Газ мають і Норвегія, і Нігерія з РФ…

Економічний розвиток насамперед залежить від дієвості політичних та економічних механізмів, дотримання принципу верховенства права, залучення до державних інститутів мотивованих громадян. Ці чинники дозволяють країнам і націям навіть у критичних умовах впевнено іти до процвітання. Яскравий приклад – поділ у 1953-му Кореї на Південну і Північну. Перша нині – 12 економіка світу, а друга – розкладка ларька із зіпсованим товаром.

Успішні нації навіть у часи криз демонструють передумови успіху. Головна – усвідомлення ними важливості дієвих державних інститутів. За таких умов відбувалися трансформації у Японії, Південній Кореї та В'єтнамі, що призвели до економічного і соціального розквіту.

У 20 столітті Японія кілька разів лежала у руїнах, але щоразу знаходила сили підвестися. У 1923-му нищівний землетрус забрав життя 100 тисяч мешканців Токіо та Йокогами. Знищив 370 тисяч будинків, всю інженерну та соціальну інфраструктуру найрозвиненішого регіону країни. Але японці об’єдналися довкола правильних цінностей і відбудували країну.

Завершення Другої Світової війни японці знову зустріли із руїнами Токіо, Хіросіми, Окінаві,  інших міст. Втрати сягали 2,5 млн людей і половину довоєнного ВВП. Але суспільство знайшло мотивацію на згуртування і відновлення. Зокрема, завдяки тисячам військових, які повернулися додому із мрією відновити державу.

Війна між Північчю і Півднем В’єтнаму тривала десять років. Загинули 2 млн людей, було знищено інфраструктуру, заміновано і отруєно величезні території. До початку реформ у 1986-му 70% населення перебувало за межею бідності. Вже 30 років по тому країна демонструвала найвищі показники зростання у регіоні, а рівень бідності зменшився до 5%.

Згадані випадки, попри різні час й умови, об’єднує усвідомлення суспільствами цих країн важливості ролі державних інститутів. У кожному випадку це очікування мотивувало владу спрямовувати зусилля в загальних інтересах, створювати сприятливі  умови для відновлення і справедливо розподіляти соціальні блага. Взаємна довіра забезпечувала синергію розвитку і ставала фундаментом успіху націй.

Згадані історичні періоди і нинішні події в Україні мають помітну відмінність. Вона, на жаль, свідчить про нашу вразливість у досягненні успіху. В Україні ще з радянських часів, інерційно, сформовано досить скептичне суспільне уявлення про роль державних інститутів. Значною мірою воно базується на радянському тлумаченні мема про "хату скраю".

Звісно, війна змінила ставлення людей до влади. Це відчувається щодня. Особливо на рівні місцевого самоврядування, де масово проявляється лідерство і звитяга. Але попри це суспільству досі легше "заходять" теми "звільнення чиновників" і "врізання їхніх апетитів". І значно важче сприймаються глибші тези, приміром, про вплив реформи системи оплати праці державних службовців на стійкість країни.

Нам усім бракує чинника довіри до держави, який став у Кореї та Японії драйвером успіху. Це обмежує рівень нашої суспільної взаємодії. Позбавляє громадянський і державний сектори можливостей діяти у рамках спільних стратегій. Країні не вистачає соціального діалогу і громадянського лідерства для формування і досягнення цілей державної політики. Зокрема, через слабку інтеграцію громадського активу до державних інституцій.

Для інституційної стійкості держави знаходити і готувати кваліфіковані кадри. Але цього замало, аби бути справді успішною європейською країною. Потрібно ставити амбітніші вимоги. Запроваджувати не лише кваліфікаційні, але й ціннісні критерії добору. Один із таких, напевно, ключовий – доброчесність.

Для нашого суспільства це поняття деякою мірою є новацією, хоча для європейських країн то – звична практика. Приміром, у Нідерландах ще 2006 року заснували Бюро забезпечення етики та доброчесності у сфері державного управління у статусі структурного підрозділу МВС. Його мета – реалізувати серед усіх органів держуправління всеосяжну стратегію доброчесності.

Завжди маю приємність, коли спостерігаю, як щороку цінності доброчесної поведінки поділяють все більше моїх колег. Торік в опитуванні НАДС майже 60% державних службовців зазначили, що з початку повномасштабної війни у суспільстві зріс запит на доброчесну поведінку і нульове толерування корупції. Вже кілька років поспіль доброчесність посідає третє місце серед цінностей, що обирають для себе державні службовці (44%).

Часто спілкуюся з колегами і відчуваю, як люди щиро усвідомлюють важливість власної доброчесності. Для них це насамперед – спрямованість на захист інтересів держави, неприпустимість переваг приватного інтересу над суспільним, гідна поведінка, відповідність способу життя отриманим доходам...

Торік вперше відбулася ґрунтовна експертна дискусія під час Форуму з доброчесності у рамках Рішельє-форуму публічної служби. Цей наш дискусійний майданчик і надалі буде відкритим для діалогу щодо цінностей доброчесності і залучення в Україну відповідних міжнародних практик. Також у НАДС проводять інформаційну кампанію і реалізують стратегію комунікації спільно з іншими органами, зокрема з НАЗК. Наші ініціативи підтримуються  міжнародними партнерами, зокрема проєктом "Cприяння доброчесності в публічному секторі" (USAID), Центр з питань доброчесності в оборонному секторі при Міністерстві оборони Норвегії, директорат публічного врядування ОЕСР. Упевнена для суспільства потрібна така просвітницька діяльність, з огляду на очікуване відновлення конкурсів на посади державної служби.

Війна загострила запит на суспільну справедливість. Люди втомилися від зневіри і хочуть бачити у своїх публічних службовців дві ціннісні складові: "добро" і "честь". Тож доброчесність – це норма і вимога часу. Саме таких кандидатів намагаємося залучати до Резерву відновлення. Не женемося за цифрами. Для нас якість вагоміша за кількість.

Ми виконаємо поставлене завдання і сформуємо сильний   кадровий резерв, що забезпечить потреби звільнених територій. Але важливіше інше. Маємо продемонструвати громадянам запит держави на світоглядне очищення. Аби інтегрувати громадянську ініціативу до державних інститутів, формувати взаємну довіру та активувати суспільну взаємодію. Так люди перестануть почуватися чужими у власній країні.

Вірю, що усі разом ми облаштуємо розкидані де-не-де по країні "хати скраю" у єдину, сполучену й укріплену лінію світоглядної оборони. Це будуть найпотужніші з усіх можливих "зуби дракона". Нездоланні для зовнішнього ворога і недосяжні для внутрішньої зневіри. Така країна стане непереможною.