Наталія Алюшина, Голова Національного агентства з питань державної служби

 

Мене вражає, наскільки вкорінюються у нашій свідомості ментально чужі явища. А ще дивує внутрішній опір, що заважає нам їх позбутися і замінити їхні назви на близькі відповідники. Одне з таких – поняття "чиновник". Воно прийшло в Україну з московії, де Петро І закріпив основи "чиновництва" у "Табелях про ранги".

Це поняття з самого початку здобуло негативну конотацію. "Чиновниками" спочатку зневажливо називали службовців із заниженою суспільною відповідальністю. А далі – поширили це тлумачення на усіх службовців. Особисто я при цьому слові уявляю карикатурних персонажів Салтикова-Щедріна, Достоєвського, Чехова чи Гоголя, твори яких вивчала в університеті на класичній філології.   

Маємо відмінну від московської, традицію державної служби

"Чиновників" скасували із занепадом царської Росії, але їхній дух зберігся в СРСР. Так називали за імперською традицією усіх радянських службовців. І в цьому був сенс. Адже у репресивному Радянському Союзі сутність "чиновництва" лишалася багато в чому такою, як її зобразили Чехов чи Гоголь.

Втім, викликає подив те, що чиновниками продовжують називати публічних службовців в Україні. Після 33 років Незалежності і 10 років війни з рф. При тому, що це поняття для нас ментально чуже. Адже маємо відмінну від московської, власну традицію державної служби. Глибшу і пов’язану з "чинами" тільки через вимушене перебування в імперії.

В історії України нараховують чотири етапи, пов’язані із розвитком публічної служби. Почалося все із Давньої Русі, де посади надавалися на засадах правонаступництва, а також через призначення та обрання. Наступним кроком стало Галицько-Волинське князівство, у якому посадові особи (воєводи, волостелі) виконували функції на постійній основі і за окрему винагороду. Це – ознаки професійної державної служби, яка у нас з’явилася задовго до "винаходу" Петра І. 

Становлення публічної служби, наближеної до класичної, відбулося у часи Козацької держави. Її маркери – визначені повноваження, ієрархічність, оплачуваність, підпорядкованість з огляду на займану посаду. Зрештою – виборність і змагальність під час призначення. Державні службовці (козацька старшина і гетьман) впроваджували інтереси держави через відповідні органи на визначених посадах.

"Чиновники" без Золотої Орди не змогли навіть заснувати центр московського улусу

Законодавчо інститут державної служби в Україні вперше було закріплено у 1918-му, у період Гетьманату Павла Скоропадського. Постановою Ради Міністрів затвердили урочисту обітницю урядників і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі. Присяга була обов'язковою умовою для набуття статусу державного службовця. Важливу роль відіграла посадово-кваліфікаційна ієрархія. Законом встановили класи посад і рангів урядовців, фактично здійснивши першу класифікацію. Глава Української Держави затвердив схему посадових окладів.

Як бачимо, історичне і ментальне підґрунтя для розповсюдження в Україні поняття "чиновник" - мінімальне. Воно базується на принципах самодержавства, зневаги до людей, безвідповідальності та угодовства перед "чинами". Ці імперські дріжджі формували і формують найпотворніші зразки московського чиновництва. Саме це – ключовий компонент у "бродінні", що відбувається упродовж століть за нашим східним кордоном.

"Чиновники" зазвичай не спроможні на лідерство та сильні особисті рішення. Вони залежать від старшого за "чином". Свідченням такого світогляду є заснування москви. Дозвіл створити це поселення майбутні московити отримали 1272 року в онука князя Батия, хана Золотої Орди Менгу-Тимура. Той особисто посадив сина Олександра Невського на московський "стол". Тобто без вказівки згори місцеві "чиновники" були неспроможні заснувати навіть центрове поселення московського улусу.

Вже у витоках української державності вбачаються ознаки демократії

Зауважу, що вже у витоках української державності вбачаються ознаки демократії. Навіть у ранньофеодальній Русі існували виборні посади. Кияни за 200 років до заснування москви на народних віче вирішували долю князя і громади, а Львів за кількадесят років після її появи отримав Магдебурзьке право.

Цінністю української державної служби в усі часи існування було виборювання власної держави і служіння своєму народові. Із кожним історичним етапом цей тренд масштабувався, досягши піку у часи Запорізької Січі і під час державницьких змагань початку 20 століття.

Втім, попри брак історичного тла, слово "чиновник" вгніздилося в нашу свідомість як нав’язаний імперський наратив. Ми вживаємо його, не замислюючись щодо семантики й конотації. Тримаємося невластивого нам історичного дискурсу. І таким чином – прищеплюємо національній публічній службі невластиві їй риси.

Ще кілька років тому політика декомунізації була для суспільства доволі дискусійною. Але в умовах війни ми досягли порозуміння. На черзі – наступний крок. Замало просто очистити простір довкола себе від імперських ідолів. Мусимо упорядкувати і "ландшафт" власної свідомості. Який формують, зокрема, і такі принизливі поняття, як "чиновник".  

Війна вимагає усвідомлення того, хто ми є, де проростає наше історичне коріння і як зароджувалися паростки нашої державності. Це знання робить нас непохитними перед ворогом і дарує впевненість у своєму шляху.