Микола Філонов, громадський діяч, журналіст

 

Міністерство культури та інформаційної політики перейменували у Міністерство культури та стратегічних комунікацій.

Як не складно побачити, ключовим словом у назві відомства все одно залишається «культура». З одного боку, такий підхід є виправданим, адже культурні процеси пов’язані зі збереженням та утвердженням самосвідомості та самоідентичності нації, яка має право на власну суверенну державу. З чим, власне, так і не зміг погодитися путінський режим, який розв’язав криваву війну, щоб довести: «Українців – не існує». 

З іншого боку, виникає запитання: а чи є інформаційна сфера лише підгалуззю культурної політики у цілому?

Експерти, аналізуючи трансформації у Мінкульті, слушно зауважують, що пріоритетами для поки що неіснуючої стратегії його діяльності мають бути питання історичної пам’яті, спадщини, цінностей, традицій, зрештою, культурної дипломатії. Але… чи є вся інформаційна діяльність держави (чи стратегічні комунікації, як кому зручніше) – лише одним з напрямків мистецької галузі спільно з музейним, театральним, музичним, художнім та іншими?

З огляду на те, що ми живемо у глобальному інформаційному просторі, таке твердження є, як мінімум, спірним.

Вектор розвитку інформаційної політики начебто визначає низка нормативних актів. Ще у грудні 2021 року Указом Президента була затверджена Стратегія інформаційної безпеки України. У березні 2022 року РНБО України прийняла Рішення «Щодо реалізації єдиної інформаційної політики в умовах воєнного стану», де, до речі, єдина інформполітика визначена «пріоритетним питанням національної безпеки». Отже, сфера комунікаційної діяльності офіційно визначена важливою проблемою.

Проте, коли справа доходить до реалізації конкретних заходів, виявляється, що якраз відповідальних за їх виконання визначити складно.

Є РНБО з Центром протидії дезінформації, є радники Офісу президента, є низка регуляторних структур (Нацрада з питань телебачення і радіомовлення), є, зрештою, уже згадане міністерство.

І в той же час, коли мова зайшла про можливе блокування Telegram, то чіткої відповіді від представників влади немає впродовж тривалого часу. Є приватні та напівофіційні оцінки та пропозиції. Можна згадати і про «Єдиний марафон», формат якого впродовж останніх місяців не критикував лише лінивий. А також про не зовсім виразну інформаційну роботу з населенням тимчасово окупованих територій та громадянами країни-агресора. Пропаганда? Так. Тільки це слово досі перебуває під негласним «табу» для посадовців різних рівнів.

Наведене рішення РНБО констатувало, що метою єдиної інформаційної політики в період дії в Україні правового режиму воєнного стану є протидія активному поширенню державою-агресором дезінформації, викривлення відомостей, а також виправдовування або заперечення збройної агресії РФ проти України. Протиставити цьому Радбез наказував забезпечити донесення «правди про війну».

Погодьтеся, попри коректні формулювання, це все ж виразно захисна позиція в інформаційній сфері.

Як наслідок відсутності визначених цілей і завдань, а також відповідальних за їх виконання державних органів, ситуативним і нерідко суб’єктивним є й реагування держави на нові виклики. Кейси Арестовича і Безуглої це підтверджують.

У результаті склалася парадоксальна ситуація, коли з одного боку сфера офіційної державної інформаційної політики в цілому, а з іншого – сфера інформаційної безпеки функціонують у багатьох моментах автономно. А ситуація з пропагандою і контрпропагандою взагалі перебуває на периферії уваги центрів, відповідальних за інформроботу.

Донесення «Правди» у тлумаченні РНБО (причому мимоволі згадується радянський паперовий офіціоз) майже не вплинуло на суспільні настрої громадян країни-агресора. Соціологічні дослідження 2022–2024 рр. демонстрували високий рівень підтримки агресивної політики Кремля. Причиною цього є, у тому числі, недостатня увага вітчизняних фахівців з інформаційної політики до менталітету і психології росіян, за великим рахунком – консервативне уявлення про сучасні інформаційні війни та інструментарії цього процесу.

Отже, чи не настав час виділити ту саму «стратегічну комунікацію» в окрему від культурної галузі сферу?

Зрозуміло, що представники виконавчої влади очікують прийняття нормативно-правових актів від Верховної Ради. Але Кабмін також є суб’єктом законодавчої ініціативи. І саме компетентні урядові фахівці могли б запропонувати ту стратегію ефективної у період воєнного стану стратегію інформаційної роботи, яка не зводилася би до переконання самих себе, що ми говоримо правду.

Причому мова йде не лише про регулювання, контроль і заборони. Новітні технологічні розробки дають можливість поширювати повідомлення у глобальному масштабі багатьма каналами, вплив на діяльність яких винятково правовими нормами є доволі проблемним, а часто – й неможливим. Це, однак, не означає, що держава може просто ігнорувати такі інструменти.

Мова про змістовну складову. Про реалізацію усього наявного інструментарію для впливу масової інформації на мотивацію та поведінку людини у сучасному глобальному суспільстві з урахуванням культурних та ідеологічних складових.

Міністерство культури, безумовно, потрібно. Але Міністерство культури та стратегічних комунікацій, де пріоритетними будуть музейні та кінематографічні напрямки, а інформаційна робота – на другому плані – це, можливо, і не крок назад. Але однозначне тупцювання на місці.

Самі принципи державної інформаційної політики слід змінювати. І змінювати негайно. Інакше «Єдиний марафон» так і залишиться основним каналом трансляції офіційної інформації. Але каналом, яким не користуватиметься абсолютна більшість громадян України.

А якщо весь обсяг актуальної для людей інформації оперативно не транслюватимуть українські канали, то громадяни шукатимуть її у ворожому комунікаційному просторі.