Микола Філонов, журналіст, громадський діяч, засновник медіа-холдингу "Новини Вінниці"  

 

День журналіста, який Україна відзначає на другому році повномасштабної війни, є приводом для міркувань – що ще мають зробити ЗМІ, щоб наблизити перемогу України? Які механізми функціонування масових медіа ще потребують вдосконалення для досягнення поставленої мети? І які першочергові завдання маємо для цього реалізувати?

Безумовно, зі страшної дати 24.02.2022 року зроблено дуже багато. Насамперед, зняте протиріччя між необхідністю дотримуватися принципів свободи слова і застарілою, але від цього не менш нагальною потребою деолігархізації ЗМІ, власники яких не завжди утримувалися перед спокусою заробляння грошей та політичного капіталу на поширенні антидержавних наративів. Можемо пишатися, але внутрішня редакційна та журналістська самоцензура, яка у демократичному світі формувалася роками і десятиліттями, в українських умовах воєнного часу утвердилася за лічені тижні.

Будь-яка популярна медійна особа, яка вирішить, що може спробувати нав’язати суспільству антиукраїнські погляди та чужі для нього цінності, дуже швидко дізнається про те, що у країні може проявляти себе "культура скасування". Незважаючи на власний авторитет та усі попередні заслуги.

Прикладів наводити не буду – вони і так усім добре відомі, коли вчорашні "власники думок" помножували себе "на нуль" необережними (свідомими, чи ні – інше питання) висловлюваннями та діями.

Що характерно, даний баланс – між свободою слова та відповідальністю за право користування цією свободою – був досягнутий без зайвого правового регулювання та державного примусу і контролю. 

Трохи складніше виявилося врегулювати питання про обережне ставлення до публікацій, які можуть завдати шкоди у сфері безпеки та дадуть в розпорядження ворога інформацію військового характеру – адже гонитву за "хайпом" ніхто не скасовував. Але, здається, потрохи вдалося наблизитися до вирішення і цієї проблеми.

Незважаючи на деякі прикрі епізоди, українські ЗМІ та журналісти проявили себе за час повномасштабної війни, найкращим чином. Медійники, – скажу про це без зайвого пафосу – надихали суспільство у складні часи вторгнення, підбадьорювали громадян активніше допомагати фронту і тилу, розповідали про Україну та її боротьбу за кордоном, багато зробили для інформування тих наших співвітчизників, які перебували у розпачі, а також тих, хто навіть після початку навали продовжували коливатися у власному виборі сторони у цій війні.

Українські ЗМІ ще отримають заслужену оцінку за те, що й їхня заслуга є у тому, що українське суспільство у найскладніші для нашої держави часи зберегло свою єдність та згуртованість перед обличчям ворога, зуміло максимально мобілізуватися на захист України.

Все це – здобутки. Але війна триває, і з великою долею вірогідності, може тривати достатньо довго. Зберігати у даному випадку "статус-кво", продовжуючи працювати за старими правилами і стандартами, сподіваючись, що кінцева мета (перемога України) буде досягнута й без активізації на інформаційному фронті – значить вводити в оману і самих себе, і суспільство.

Сьогодні кожен журналіст, або блогер має зрозуміти, що він є активним бійцем у медійному просторі. Тому самому, який формує масову свідомість та моделює поведінку і представників нашого суспільства, і громадян країн-союзників та нейтральних держав, і  навіть мешканців країни-агресора. Останніх можна і потрібно деморалізувати, доносити до них всю повноту інформації про безнадійність обраного Москвою шляху на самоізоляцію та нову "Холодну війну" на межі континентальною катастрофою.

Тож будь-які повідомлення (навіть суто новинного характеру) маємо висвітлювати крізь призму національних інтересів України та з огляду на їхню корисність фронту. Об’єктивність журналістики це не скасовує, але сприяє рухові України до перемоги. У правди, дійсно, немає національності та громадянства, але вони є у тих, хто цю правду доносить світові.

 

Маємо усвідомлювати, що з часом затягування війни, неминуче (і це об’єктивний прогноз) зростатиме розчарування людей від жахливої реальності, як такої. І на цьому тлі ворогові дуже легко буде вклинитися в інформаційний порядок денний, нав’язати нашому суспільству власну точку зору на ситуацію, а за цим – й стимулювати його до деструктивних дій. Переконаний – у надрах інформаційно-психологічних центрів ворога уже розробляють плани і "Шатун-2", і "Шатун-3" і так далі. З обов’язковим нагнітанням істерії, що, мовляв, "союзники нас кинули" і таке інше.

У подібній ситуації, звісно, можна самоусунутися. Очікувати, що під час марафону "Єдині новини" і так все буде роз’яснено, а офіційні спікери прокоментують окремі аспекти.

Поки це працює. Але й ми маємо організовуватися для координації дій та активізації боротьби за Україну на інформаційному фронті. При цьому не сподіваючись, що держава надасть у наше розпорядження усі необхідні інструменти. Держава і так зробила багато – забезпечила умови для свободи слова і невтручання у роботу ЗМІ. А далі, як на Майдані, маємо самоорганізовуватися, самостійно визначати цілі і завдання та працювати над їхньою реалізацією. Саме можливістю до самоорганізації вільна українська система медіа відрізняється від пропагандистської моделі країни-агресора.

Простіше кажучи: кожен медійник має самостійно визначити – чим і як допомагати фронту в інформаційному секторі. І працювати у цьому напрямку. Без вихідних і відпусток.

Приклади такої успішної роботи є. Саме на них слід орієнтуватися і діяти, не очікуючи, що хтось виділить медійникам ділянку роботи у директивному порядку.

Сила України – у вільному суспільстві. Маємо використовувати цю силу для максимальної мобілізації ЗМІ. Ніхто інший за нас це не зробить.