Освіта під ніж економії
Михайло Цимбалюк, народний депутат України, ВО "Батьківщина", перший заступник голови Комітету з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів
"Підвищення доступності та стійкості освіти в умовах кризи в Україні", - гарна ідея з гарною назвою програми LEARN.
Звучить ніби про підтримку дітей, вчителів і шкіл, про розвиток системи в часи війни та нестабільності. Але варто лише заглянути глибше у посібник, аби зрозуміти, що за цією красивою обкладинкою ховається зовсім інша мета.
Коли у грудні 2024 року Міністерство освіти та Світовий банк домовлялися про фінансування, мало хто звернув увагу на дрібні деталі. А саме на те, що гроші не дають просто так. Вони прив’язані до конкретних "цілей розвитку". І ці цілі звучать не як турбота про дітей, а як чіткий план оптимізації шкільної мережі, тобто закриття малокомплектних шкіл.
Все виглядає дуже просто: у 2024 році формула освітньої субвенції мала бути змінена так, щоб мінімальна кількість учнів у школі виросла на 50%. А це означає, що школи з кількістю дітей менше ніж 45 стають фінансово непотрібними. Держава виконає умову – отримає 25 мільйонів доларів. У 2025 році планка піднімається ще вище: мінімум 60 учнів. Це ще 25 мільйонів. Загалом – 50 мільйонів доларів кредитних коштів у обмін на фактичне знищення сотень сільських шкіл.
І тут найболючіше. Верховна Рада звернулась до Уряду з вимогою переглянути один пункт постанови по освітній субвенції і який стосується лише питання 60 учнів. Тобто до питання малокомплектних шкіл де менше 45 учнів не повертаються. Лише наразі хочуть зберегти від 45 до 60 учнів. Парламент визнає, що школа – це не лише місце навчання, це ще й центр громади, це символ державності у найвіддаленішому селі. Але у той самий час Міністерство освіти підписує документ, де чорним по білому закладена умова: немає скорочень – немає грошей.
Виходить парадоксальна ситуація. З одного боку держава офіційно декларує, що школи треба берегти, бо саме вони тримають життя у громадах. З іншого боку – урядова команда бере позику, яка прямо вимагає цих шкіл позбавлятися.
Міністр освіти Оксен Лісовий і його міністерство подають це як "оптимізацію", як шлях до більш якісної освіти. Але правда в тому, що для маленького села школа – це останній бастіон. Закрили школу – і все, громада вмирає. Люди виїжджають, діти їздять за десятки кілометрів у сусідні райони, а село перетворюється на пустку. Чи можна назвати це "підвищенням доступності"? Чи, може, це навпаки – віддалення освіти від дітей? Звісно лишається варіант фінансування з бюджету громади, але реальність така, що у малих громадах грошей обмаль.
У новому складі Кабміну є обличчя, які не просто викликають запитання – вони руйнують самі основи української державності. Йдеться, зокрема, про міністра освіти. Адже саме освіта формує світогляд, і будь-які реваншистські або сумнівні підходи тут – це удар по майбутньому країни. Рівень ефективності будь-якого міністра освіти найкраще вимірюється не гучними стратегіями і не презентаціями, а звичайною цифрою в платіжці вчителя. І якщо сьогодні ця цифра залишається принизливо низькою, то всі розмови про "реформи" виглядають як порожні декларації.
Один мільярд гривень у межах цієї угоди вже використано. Залишок – ще мільярд, який залежить від того, наскільки швидко і жорстко міністерство буде скорочувати малокомплектні школи. Тобто Україна фактично підписалася під тим, що заради 2 мільярдів гривень позики ми віддамо на знищення сотні освітніх закладів. Попри гучні обіцянки про модернізацію та підтримку освіти, на практиці бачимо інше: кошти будуть витрачені, малокомплектні школи – ліквідовані, а борговий тягар залишиться на плечах прийдешніх поколінь, яким доведеться розраховуватися за чужі рішення.
Так, міжнародні інституції завжди прагнуть "ефективності". Але ж у нас війна. У нас не можна міряти освіту лише цифрами у таблицях. Школа з двадцятьма чи тридцятьма учнями – це не "неефективність", це гарантія того, що село житиме. Це місце, де діти отримують шанс залишитися в Україні, а не тікати з неї.
У підсумку маємо дуже просте питання. Що для нас важливіше: кредит Світового банку чи збереження українських шкіл і громад? Бо ціна питання чітко виписана в документі – 50 мільйонів доларів. Виходить, саме стільки оцінили майбутнє українського села.
