Освіта: інвестиції чи скорочення?
Михайло Цимбалюк, народний депутат України, ВО "Батьківщина", перший заступник голови Комітету з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів
У проєкті Державного бюджету на 2026 рік видатки на освіту зростуть до 285 млрд грн. Це 47% більше, ніж у 2025 році. Основні ресурси підуть на підвищення оплати праці педагогів та підтримку школярів і студентів.
Середня зарплата вчителів зросте на 50% у два етапи: з 1 січня – на 30%, а з 1 вересня – ще на 20%. Вперше з 1 жовтня всі учні 1-11 класів (приблизно 4,4 мільйонів дітей) отримуватимуть безоплатне харчування. Але тут питання – чому саме аж з жовтня, а не з початку 2026 року… З вересня подвояться стипендії для більш як 163 тисяч студентів – також логічно, а чому з саме з вересня?
Ці кроки безумовно важливі. Проте постає питання: чи зможуть вони реально скоротити прірву між міською та сільською освітою?
Нещодавно радниця міністра освіти та науки наголосила, що випускники сільських шкіл значно рідше отримують високі результати на незалежному мультимедійному тесті, ніж їхні ровесники з міст. І справа тут не у здібностях дітей.
Причини – очевидні. У містах бюджети громад дозволяють доплачувати вчителям, інвестувати у сучасні кабінети, обладнання та гуртки. У селах же вчитель часто змушений виживати – шукати підробітки, вести господарство, поєднувати кілька функцій одночасно. У таких умовах складно говорити про високу якість навчання.
Але ці результати мають стати сигналом для підтримки сільського вчителя, а не аргументом для закриття сільських шкіл. Бо закриваючи школу, ми забираємо у дітей шанс на майбутнє, а підтримуючи вчителя – даємо громаді шанс на розвиток.
Саме тому викликають тривогу два зареєстровані у Верховній Раді законопроєкти про формування мережі ліцеїв – №13120 та альтернативний №13120-1 (авторства моїх колег-народних депутатів з освітнього комітету). Обидва вони пропонують встановити жорсткі вимоги до кількості учнів у старшій школі закладу освіти (у закладі мінімум 288 учнів), таким чином формуючи систему ліцеїв. Найнебезпечніше те, що школи, які не відповідають цим "нормам", не отримуватимуть фінансування з держбюджету.
Для сільських громад це означає фактичну ліквідацію сотень шкіл. Адже зібрати потрібну кількість учнів у маленькому селі фізично неможливо, а транспортна доступність у багатьох громадах відсутня. Відтак дітей просто відвозитимуть до "опорних" шкіл за десятки кілометрів від дому. В підсумку виходитиме, що в районі буде одна-дві школи, в якій можна буде отримати середню освіту.
Більше того, місцевим радам до 1 вересня пропонувалося сформувати плани мережі ліцеїв. Якщо вони цього не зроблять, право ухвалювати рішення переходить до Кабміну та МОН. Тобто майбутнє конкретних шкіл вирішуватиметься централізовано, без урахування особливостей кожної громади.
Сільська школа – це не лише навчальний заклад, а й культурний та соціальний центр. Її закриття тягне за собою відтік молодих сімей, знелюднення територій і ще більшу освітню нерівність.
Держава сьогодні робить важливий крок, підвищуючи зарплати вчителям та посилюючи соціальну підтримку школярів і студентів. Але цей крок не повинен зводитися нанівець через реформи, які руйнують сільську освіту.
Майбутнє дітей не може вимірюватися лише цифрами у фінансових звітах. Воно має будуватися на рівному доступі до якісної освіти – незалежно від того, де народилася дитина: у столиці чи у найвіддаленішому селі.
