Муса Магомедов, народний депутат України, голова Підкомітету з питань промислової політики 

 

За тридцять років від моменту проголошення незалежності Україна пройшла тернистий шлях – від третього місця у світі за військовою потужністю до здатності забезпечити потреби власної армії лише на 8%. 

Перше твердження стосується України зразка 1991 року, друге – 2013 року. Але як трапилося, що, володіючи надпотужним військовим потенціалом, Україна опинилася у фактичній неспроможності бодай на чверть забезпечити свої військові потреби? Що ж нині відбувається у військово-промисловому комплексі?

В 1991 році військовий спадок від союзу був грандіозним. Чисельність особового складу – майже 800 тисяч військових, 350 кораблів, півтори тисячі літаків, більше 6 тисяч танків та 1272 одиниці ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет. З військових формувань на нашій території дислокувались 3 танкові армії, 4 повітряні, одна ракетна та одна армія протиповітряної оборони, а також Чорноморський флот. І звісно, надпотужний ядерний потенціал: це міжконтинентальні балістичні ракети, тактична ядерна зброя, стратегічні бомбардувальники з крилатими ядерними ракетами.

Так, на фоні економічного занепаду 90-х утримувати такий військовий масштаб власним коштом Україна не могла. Використати у разі потреби ядерну зброю – також ні, адже вся ядерна система срср координувалася з одного центру – москви. І коди доступу для запуску були лише там. Логічно, що ані Європі, ані США не було вигідно, аби у світі стало більше на одну ядерну країну. Таким чином, 5 грудня 1994 року був підписаний Будапештський меморандум, і Україна стала без’ядерною державою. Всю ядерну зброю на території України було передано рф або знищено. 

Замість цього росія, Велика Британія і США в рамках меморандуму надавали Україні гарантії територіальної безпеки: не погрожувати та не використовувати силу, утримуватися від економічного примусу, який міг би порушити права України, не використовувати ядерну зброю та домагатися від Ради Безпеки ООН термінової допомоги у разі, якщо Україна зазнає військової агресії. 

Через 20 років – у 2014-му світу стане зрозуміло, що меморандум не працює. Під час розподілу Чорноморського флоту Україні дісталося 18% корабельного складу, 50% озброєнь та військової техніки. Базування рф у Криму планувалося до 2017 року, проте у 2010-му термін перебування флоту рф зі скандалом продовжили до 2042-го. 

Але насправді, якщо винести ядерний потенціал та флот за дужки, Україна залишалась державою з надпотужним сухопутним потенціалом, військовими училищами та багатою матеріально-технічною базою. Проте, з 90-х і до початку вторгнення рф у нас тривало два процеси: обеззброєння (в рамках багатьох міжнародних договорів та угод) та неконтрольований розпродаж майна і техніки. 

В 1992 році Верховна Рада ратифікувала Договір про звичайні збройні сили в Європі. Там зазначався максимальний рівень озброєння і військової техніки для України. Згідно із цим, ми скоротили кількість танків з 6,5 тисяч до 1200, літаків - з 1,5 тисячі до 1000, кількість броньованих машин зменшили на 2400 (з 7000 до 4600). А 2016 року (вже під час війни) ми знешкодили мільйон протипіхотних мін за угодою з НАТО. 

Можна багато писати про зраду в обличчях керівників у системі військово-промислового комплексу, які мали громадянство росії, можна окремо про корупцію. Але факт залишається фактом: у 2013 році показник самозабезпечення армії став рекордно низьким. Він продовжував бути таким навіть після анексії Криму та окупації Донбасу. Хоча фінансування галузі почало зростати. На початку 2014-го лише 55% компонентів для військової техніки і зброї вироблялося в Україні, 10% ми купляли у західних країн, а 35% - возили з рф. На початок 2020 року Україна могла самостійно забезпечити близько 40% потреб армії. Фінансування сектору безпеки і оборони України того року було найбільшим за всі роки незалежності - 246 мільярдів гривень, з яких 117,51 мільярдів гривень (майже 5 мільярдів доларів США) отримало оборонне відомство. 

Тоді постає кілька питань. Чому майже весь арсенал зброї вже під час повномасштабного вторгнення нам надає Європа та США? Чому ми збираємо на дрони, купуємо іх, а не виробляємо самі в необхідній кількості? 

З одного боку, налагоджувати виробництво на території України перший час бачилось небезпечним, адже захистити заводи від бомбардувань було важко. З іншого - перші снаряди, які у 2022 році випустили на “Укроборонпромі”, виявилися дорожчими, ніж імпортні. Здешевити виробництво, закупивши інше обладнання, наші заводи не могли, адже не мали тривалих та постійних замовлень від Міноборони. Замкнене коло. 

Незважаючи на це, я глибоко переконаний, що розвиток військово-промислового комплексу - один із основних напрямків розвитку промислової політики України на найближче десятиріччя. 

У 2023 році у Міноборони, наче, дійшли згоди, що першочергово купуватимуться вітчизняні снаряди, а вже потім - імпортні. Але ми маємо нарощувати власний військовий потенціал та розвивати ВПК. Адже гарантії безпеки діють, здебільшого, лише на папері, обіцянки техніки та зброї виконуються місяцями, а Захід та США вже “втомлюються” від війни.

Нещодавно разом із представником Міноборони я відвідав промислові випробування протимінних тралів вітчизняного виробництва. Під час цього ще й обговорили подальші дії для прискорення процесу сертифікації тралів для того, щоб можна було їх передавати силам оборони. Враховуючи, що наш сусід-агресор нікуди не дінеться, ми повинні робити все для підтримки та розвитку ВПК.