Перемога без політики
Яна Довгань, журналіст, pr консультант
Зазвичай на початку травня я виставляю фото діда на профілі у соцмережах. Але навіть з цього вже зробили політично забарвлений челендж.
Мій дід Чебулаєв Славентин Михайлович, 1927 року народження, додав собі декілька років аби його взяли на війну. Він пройшов її всю, дійшовши бо Берліна. Вижив, повернувся з орденами і медалями, і прожив до перебудови, а потім до незалежної України.
Він небагато розповідав про війну. Не любив. Але зараз я не про це.
Знаєте, коли під час перебудови по телебаченню почали говорити, що воювали не за те, що не має чим пишатись колишнім радянським солдатам, дід не рвав на собі сорочку і нічого нікому не доводив. Він став більше мовчати. Коли пішов на пенсію і тодішня влада нарахувала йому ті самі гроші, що й двірнику у дворі – він мовчав. А потім йому з газет і екрану телевізора почали казати, що радянські вояки - то вороги України. І дід зламався. Мій герой, мій вчитель, мій козак, яким я пишалась і якого любила більше за всіх на світі, - зламався. Не тоді, коли він, заступник директора заводу, якого поважали всі від слюсаря до бухгалтерів, пішов охороняти гаражі, аби прогодувати родину. А коли сказали, що його перемога була непотрібна. Що він і такі як він – вороги України. Дід не витримав. Він почав пити. Багато пити. Та для мене не це було гірше. В його очах щось змінилось…
В його останнє 9 травня я приїхала з Києва, прийшла до нього в гості. Він дістав із шафи свій костюм з усіма орденами та медалями, вдягнув його і ми пішли пройтись. В дитинстві ми ходили на парад і він носив мене на плечах, а потім водив за руку і співав військових пісень. Цього разу ми потроху йшли по вулиці. І я з гордістю, такою ж самою як і у дитинстві, тримала діда, але вже не за руку, а під лікоть, бо йому було важко.
На той момент я вже закінчила першу після радянських часів українську школу в Харкові. Стала українським філологом. Під час навчання в Могилянці була активним членом Спілки Української молоді (СУМ). Я не уявляла і не уявляю свого життя без автентичного фольклору, літератури та української культури.
І от 9 травня я йшла зі своїм ветераном Другої світової війни, і він після довгого мовчання сказав: "Яся, ты же понимаешь, что мы воювали за нашу землю? Ты понимаешь?". Він зупинився. Сонце виблискувало на його медалях і важка робітнича рука, що завжди пахла полином, лягла мені на руку. "Мы защищали Родину!", - сказав дід. "Деда, я тебя люблю!", - відповіла я. "Не называй меня дедом! Я козак!" - він посміхнувся і ми пішли далі.
Мені було років 13-14, коли дід розказав про те, що наприкінці війни, в Карпатах, які вони із ротою проходили, переслідуючи німецькі війська, вбили його друга. Вони вже відчували смак перемоги і подумки були у Берліні. Та вночі на їх табір напали місцеві партизани, які говорили українською. Вони порізали солдат, які спали, і, зокрема, товариша мого діда. Він розказав мені це тоді, коли Україна стала незалежною, а я в безмежній кількості ковтала Івана Франка, Ольгу Кобилянську, Лесю Українку, Василя Стефаника тощо.
Я чудово усвідомлюю, що радянські загони вбивали українців. Я нікого і нічого не виправдовую. Маю безліч друзів із Західної України, і Карпати мені ближче і кращі за Кримські гори, які я встигла обійти вздовж і впоперек. Діда моєї куми вбили радянські військові лише за те, що його брати були членами УПА. Вони, так само як і мій дід, захищали свою землю. Правда?
Тому від імені свого діда, та простих вояків, які пройшли страшну Другу світову, від імені їх дітей та онуків, я б дуже просила не забирати і не паплюжити політичною гидотою це сумне, але дуже важливе свято. Я низько вклоняюсь кожному ветерану, який воював за свою рідну землю. І дякую за Перемогу!
