Яна Довгань, журналіст, pr консультант

 

Спеціалісти робітничих професій, працьовиті трудяги, які вміють та хочуть щось робити руками, віком від 25 до 40 років – стали дефіцитом на ринку праці. Таких робітників шукають іноземні агенції з працевлаштування, шукають українські працедавці, їм готові платити хороші зарплати як в Україні так і за кордоном. А ось що вони оберуть і куди підуть працювати?

Хто ще їде до Польщі?  

Познань - красиве історичне місто на самому заході Польщі. На довгій вулиці, що веде з вокзалу, знаходиться більше 10 агенцій з працевлаштування, де чекають переважно на українців, білорусів та росіян. Останніх, до речі, стає все більше. В Познані є українські благодійні фонди, клініка з україномовними лікарями Warto Razem, є популярна мережа магазинів "Україночка", освітні та культурні проекти, ба більше – надписи в громадському транспорті міста дубльовані українською мовою. Та повернемось до працевлаштування.

80% українців, які приїздять до Познані, зараз здебільшого діляться на дві категорії. Перша: це молоді хлопці та дівчата віком до 25 років. Вони амбітні, з дорогими телефонами в руках і повною відсутністю бажання працювати. "Та ну на фіг! Я сюди жити приїхав, а не "вкалувать"!", - типова фраза після перших двох днів роботи на виробництві чи підприємстві. Вони йдуть з однієї роботи на іншу, перебиваються якимись підробітками і далі або ж таки розуміють, що "вкалувати" доведеться або повертаються додому.

Друга: жінки та чоловіки від 45 до 65 років. Це люди, які реально не можуть знайти собі місця і прокормитись в Україні. Вони розуміють, що пенсії нема і якщо буде, то мізерна, а жити треба. Сидіти на утриманні своїх дорослих вже дітей вони не хочуть. Це роботящі українці, здебільшого з середньою спеціальною або навіть вищою освітою, які після 45-50 років на своїй батьківщині стають не потрібні від слова зовсім.      

Є ще інша категорія – сімейні пари з дітьми. Цей момент настав: стикнувшись із українською системою державної освіти батьки готові виїжджати за кордон, змінювати свою роботу і життя, аби лише дати дітям якісну освіту без нервових зривів та стресів. Тому освіта дітей спонукає батьків до пошуку праці за кордоном.  

Ось і виходить так, що десятки агенцій за працевлаштування, сотні рекрутерів, влаштовують справжню гонитву за кожним працівниками віком від 25 до 45 років, які не бояться роботи і здатні вимовити хоч декілька фраз польською.

Але таких самих працівників, такого самого віку не вистачає і в Україні.

В Україні готові платити по тисячі доларів і більше 

У Станіслава Ш. невеличке власне підприємство по виготовленню дверей та вікон під Харковом. Працівників всього біля 80 осіб. "Я ледь позбирав кадри і зараз не можу знайти жодної заміни: хто п’є, хто ліниться і хоче зарплату отримувати, а не заробляти, хто за кордон їде – це жах – роботящих людей днем з вогнем не знайдеш", - бідкається підприємець. На його виробництві середня заробітна плата 15-20 тис. грн., але і це не втримує людей на роботі.

"Я готовий платити до тисячі доларів на місяць і більше, бо ми працюємо на німецькому обладнанні, мені потрібно розширяти виробництво, аби розвивати бізнес", - каже Сергій Г., власник ковбасного цеху на Чернігівщині, - "але і за ці гроші знайти порядних, кваліфікованих працівників дуже непросто".

Ситуація із професійними будівельниками в Україні теж не набагато краща. Будівельні компанії вже почали домовлятись із технікумами та інститутами про практику та працевлаштування на своїх об’єктах, але і це не завжди спрацьовує. Не хоче у нас молодь іти на сантехніка чи зварювальника вчитись.

Та знаєте, який в цьому всьому позитив? Зараз українці мають можливість працювати на батьківщині і заробляти такі ж самі гроші як і за кордоном. Зовсім інше питання: чи можуть вони вдома отримати такий самий рівень життя, освіти та медицини? Чи та сама штука баксів на місяць в Познані і в Києві рівноцінні за тим, що вони дають? Ось тут я, певно, зупинюсь. Бо тут у гру вступає не людина, а держава. І думати про те, кому дістанеться дефіцитний трудовий ресурс має вона.