15:44 06.04.2021

Автор ЮРІЙ ТАЦІЙ

Як будували в старому Києві

4 хв читати
Як будували в старому Києві

Юрій Тацій, заступник директора Департаменту містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації


Хто видавав дозволи і контролював будівництва більш ніж сто років тому

Час від часу варто озиратися в минуле, аби краще розуміти сучасність. Користуючись цією слушною порадою, розповім як будували у старому дореволюційному Києві початку ХХ століття. А саме якою була дозвільна система у сфері будівництва, чи допомагала вона уникнути будівельних скандалів та підтримувати гармонію в містобудуванні.

Перше, що кидається у вічі – це суттєвий рівень децентралізації щодо цивільного будівництва. В кожній губернії діяло так зване губернське правління, а при ньому - будівне відділення, яке й надавало дозволи на будроботи.

Замовник будівництва мав подати до будівного відділення заяву, проект з кресленнями та кошторис. Кожен пакет документів розглядали на засіданні: або погоджували, або ж відхиляли. Якщо мова йшла про громадські споруди, що вміщували чимало людей, вимагалось погодження міського бранд-майора (керівника пожежної охорони). Проекти промислових підприємств мали ще пройти перевірку міської санітарної комісії.

З часом значні функції в дозвільній системі отримали органи міського самоврядування – міські Думи та управи. Але треба відразу обмовитись, що через високий майновий ценз виборчі права тоді мали не більше 1% киян.

Міська влада взяла під контроль приватне будівництво, тоді як державні губернські будівні відділення зосередились на будівництві громадському.

Ключовою фігурою став міський архітектор при управі. Він суміщав в своїй особі дозвільні та контрольні функції: розглядав проекти будівництва, здійснював нагляд за веденням робіт та контролював технічний стан будинків, які належали місту.

Коли наприкінці ХІХ-на початку ХХ століть в Києві розпочався справжній будівельний бум, одного архітектора стало вже замало. І їх кількість поступово зросла до чотирьох. Кожен у підпорядкуванні мав помічників та міських інженерів.

Для отримання дозволу замовник подавав до міської управи план садиби, креслення проекту, зобов’язання архітектора або техніка в тому, що він бере на себе відповідальність за будівництво (така практика, до речі, збереглася і до сьогодні). Також замовник відповідав за достовірність наданих ним даних.

Дозвіл на будівельні роботи полягав у тому, що член міської управи та один із міських архітекторів підписували відповідне креслення. Це вже давало право будувати.

Чи існували в той час містобудівні умови та обмеження забудови? Звичайно!

Тривалий час у Києві діяли так звані еспланадні обмеження. Містом у місті була Київська фортеця, яку контролювало військове відомство. Навколо неї існувала зона, де будівництво заборонялося, або суттєво обмежувалось (еспланада). З часом її кордони змінювались аж поки в 1909 році еспланаду остаточно не скасували.

Але до того часу міська управа спрямовувала до Інженерного управління Київської фортеці проекти будівництва, аби отримати візу, що вони не суперечать еспланадним правилам.

З 1874 року діяв Генплан Києва, але оскільки місто бурхливо розвивалося Дума постійно вносила до нього зміни. Параметри забудови садиб визначав також "Будівельний статут" - загальнодержавний законодавчий документ. До нього міська Дума додавала свої обмеження щодо щільності будівництва. Крім того, вулиці Києва ділилися на кілька розрядів, в кожному з яких існувала своя специфіка зведення споруд. Наприклад, на найголовніших вулицях центру міста по червоним лініям дозволяли будувати лише двоповерхові будівлі криті залізом. Проте, на початку ХХ століття деякі обмеження аж надто застаріли і їх де-факто ігнорували.

Як губернські, так і міські чиновники володіли правом ретельного контролю над будівельними роботами. До того ж такими функціями наділили й поліцію, яка своєю постановою могла зупинити будь-яке будівництво.

На своїх з’їздах фахові архітектори формулювали перелік параметрів, яким мало відповідати так зване "правильне" будівництво. Забудовник повинен мати право власності або користування ділянкою, проект мав відповідати будівельним правилам, а у забудовника мав бути дозвіл на будівництво, перед початком робіт треба повідомити про них найближчу поліцейську установу, будроботи необхідно вести в рамках затвердженого проекту, використовувати якісні матеріали і гарантувати безпеку робітників.

На жаль, все це не допомагало уникнути будівельних скандалів. Їх піком став 1911 рік, коли сталися три великі катастрофи на об’єктах будівництва, під час яких загинули люди. Справа в тому, що в той час місто охопила справжня "будівельна лихоманка" і у контролюючих органів просто фізично не вистачало сил та ресурсів, аби слідкувати за усіма будмайданчиками. І тому спритні архітектори мали величезне поле для зловживань – відступали від проектів, заощаджували на матеріалах, прискорювали строки будівництва, аби догодити замовникам.

Після надзвичайних подій 1911 року на будмайданчиках впровадили правило, коли чільні споруди не можна зводити вищими за ширину вулиць, на яких вони знаходяться. На проекти споруд в 5-ть поверхів та вище міська влада почала звертати особливо прискіпливу увагу та вимагала додаткових обґрунтувань їх безпечності.

Таким чином, більш ніж сто років тому дозвільна система у сфері будівництва Києва була досить простою і незабюрократизованою. Про це свідчать грандіозні масштаби забудови Києва початку ХХ століття. Але забудовники все ж зіштовхувались з низкою обмежень. Частина їх - це пережитки старих часів, а частина - нагальна потреба, аби гарантувати безпечність споруд. Як і сьогодні, немало киян тоді вважали, що влада недостатньо контролює будівництва і вони спотворюють місто. Між тим, те, що побудовано в передреволюційному Києві, сьогодні складає "золотий фонд" столичної архітектури, яким ми по-праву пишаємося.

 

Загрузка...
Завантаження...
РЕКЛАМА
РЕКЛАМА
РЕКЛАМА
РЕКЛАМА
Завантаження...
РЕКЛАМА

UKR.NET- новости со всей Украины

РЕКЛАМА